9 розділ

  Щось я останнім часом стала трішки випадати з цього життя, тому виправляюся і потрішки закидаю продовження. Сподіваюся,, вам сподобається.

  Зі старої місцями пожовклої фотокартки на мене дивилися дівчина просто копія я. Вона сиділа біля великого дуба. Одіта вона була у сукню вільного крою, майже до п’ят, рукави були оздоблені вишивкою, дивних візерунків, поділ сукні також прикрашав беріжок ніжної вишивки. На голові у дівчини був об’ємний вінок з китицями пишних квітів. А на руках у неї сидів, здогадайтеся хто… правильно лис.   Щось останнім часом мене переслідують ці тварини. Що ще здалося дивним, то це те що ця дівчина своєю одежиною нагадувала мені незнайомку зі сну.
Ба помітила мою надмірну увагу до цього знімку і заговорила.

-    Це теж вона. У нею була дивна вдача попри те що про ню, ходила така слава вона була наче магніт. Своєю добротою та світлом притягувала усіх: дітей, людей і ось тварин. Цей хвостатий хитрун прив’язався до неї та не покидав. Люди дивувалися та побоювалися такого. Та.. це ж люди їм лиш дай привід і полине пісня на інший край землі, а якщо приводу не буде то вони придумають самі. Так і з моєю бабцею було. 

-    Вона була дуже гарною. В неї погляд такий затягуючий.

-    Так погляд у неї міг сказати більше ніж будь-які слова.- хмикнула бабуся.- Добре пішли на кухню, будем снідати. А ти йди гукни нашого командира.

  Пішла я по дідуся, знайшла його на пасіці. Він провіряв вулики на наявність меду. Гукнула я йому здалеку, бо є в мене невелика фобія до цих невеликих комах, та й не тільки до цих.
Сніданок пройшов на позитивній ноті. Ба насмажила барабольки, я накришила салату з овочів. Ну і ароматний  чай з листочком м’яти.
  Після сніданку ба і дєд поїхали в село, а я ще раз списалася з Натою. Вони вже виїхали тому десь о годинці третій мають бути. Надіюся що так і буде.
  Набрала Варю, з нею ми домовилися піти до озера. Решта команди вже нас там чекає. Тому, не довго думаючи я взяла велосипедки та футболку та пішла до подруги.
  У нас в селі є неймовірної  краси озеро. Ходили про нього різні легенди. Красиві історії та ті що заставляють поморизити душу. Але коли це зупиняло молодь. Кожного дня, влітку, там міні пляжний сезон. 
  Так що там по озеру та історіях. Озеро має чисту прозору воду, воно ніколи не нагрівається сильно, навіть, влітку коли градусник, ледь не скіпає, вода у ньому трішки тепла. Кам’янисте дно не дає замулити воду і клаптик піщаного берегу приваблює людей. 

  Ходить одна легенда, що колись на місці озера був старий маєток, де жила одна пані. Була в неї лиха вдача, сильно гордовита, зверхня та пихата, і дуже не любила людей. Та якось прогулюючись лісом вона зустріла хлоп’я. Малеча років 5, був дуже красивий та розумний. Чорні намистинки очей в яких час від часу можна було помітити іскорки, кудряве русе волосся. Так ось забрала пані хлопця до себе, полюбила вона його, як своє дитя, стала частіше посміхатися та й привітнішою стала, набагато. 
  Але прийшло в село лихо стали хворіти люди, дуже хворіти, багато повмирало. Ніхто не міг знайти ліків від хвороби, та й толком пояснити що воно таке є не могли. А хлопчик цієї пані, ріс міцним та здоровим. 
  І комусь спало на думку сказати, що це дитя диявола, принесло їм кару. І потрібно позбутися нечистивого. Зібрався озлоблений люд та пішов до будинку цієї панни. Хлопча бігало по дворі, побачили його люди та пустили свинцеву кулю прямо в груди. Коли на шум вибігла жінка, вона побачила як багрова пляма закривляє, світлу сорочку, під якою не знімалися від дихання груди. Криваво-зла пелена застелила їй очі і спалила вона те село, а коли повернулася то сіла біля тіла і полилися з її очей холодні сльози відчаю та болю, що затопили її двір і утворили озеро. 
  І тепір всі хто запливали туди далеко та мали на душі лихі помисли не могли повернутися до берега. 

Дійсно були випадки потопелі людей, але вглиб озера дійсно холодна вода та й джерело там якесь б’є, от і судомить людей. Але люди вірять і в легенду.
За цими роздумами і дійшла до Варіного дому.

ПРОДА

-    Вааааряаа! – гукаю її через ворота. А там глухо як в підсобці нашого лаборанта. – Варваро, ти де є!

-    Та тут, я тут. – Спочатку показується оберемок чогось великого і зеленого, а знизу ноги.

-    Ти що знову обірвала клумбу нашої Алевтини Дмитрівни?- запитую я, коли ця зелена купка крекче і підступає ближче до мене. Колись коли ми були в класі п’ятому, то на свято осені ця мадам, обірвала клумбу нашої заучки, та ще й подарувала ці квіти їй. Ой тоді було шумно.

-    Ха-ха-ха, як же смішно, знайшла що згадати. Це дванадцять польових трав для наших вінків. Ти ж судженого хочеш знайти?

-    Е ні любонько, мені краще без судимостей та інших шкідливих звичок. – прихаю я. 

-    Та ну тебе.- кривиться подруга. – Ти краще скажи де там твої подружані?

-    Та ось говорила недавно, то під’їжджали до села. От якраз будемо йти і заберемо їх коло зупинки.

-    Ну давай. - і ми швиденько пішли до зупинки, але перед цим зі мною не забули поділитися цим гербарієм.

  Схоже наш автобус як завжди сходить з графіку, вже хвилин п’ятнадцять як має бути.

-    Варь, на скільки ми це маємо там бути?

-    Там ми мали бути вже як пів години. – невдоволено бубнить подруга.

    Але я вже бачу, як на горизонті видніється біла криша нашого чудо-транспорту. Ще трішки і він зупиняється на зупинці, з пчиханням відчиняє двері та з відти вивалюється невдоволений народ. І в самому кінці дівчата: Ната, Мар’яна, Анютка та Еля. Не на шпильках як ви могли подумати, вони у мене звісно міські панянки, але ж не дуриндочки. 
  Махаю їм руками, щоб підходили сюди.

-    Привіт! Ну й далеко ж ти забралася.- відказує Мар’яша.

-    Це ви просто не привикли до такого, ось вам і в дивину. – посміюся з їх змучених облич. – а взагалі як доїхали? – ми перекидаємося ще парочкою фраз. Дівчата знайомляться з Варею і ми йдемо в дорогу.