8 розділ

Знаєш в чому твоя проблема? Ти забагато думаєш та аналізуєш.

Навчися відпускати ситуацію та просто жити.

Ти здивуєшся, але світ стане яскравішим, звуки чіткішими, а повітря свіжим. 

   Але хоч  для мене це і був виснажливий день, і на годиннику було 23:58, добрий дядечко Морфей, не поспішав приймати мене у свої обійми. В моїй рудоватій голові роїлося безліч різних думок. Плюс я ще хвилювалася за дівчат чи нормально вони дістануться.
   Я проаналізовувала розповідь тітки Марії, я всерйоз зацікавилася нашими традиціями. Тому, раз заснути мені все одно не вдавалося то я вирішили сісти до створення тез для моєї статті. Перечитала купу сайтів, переглянула масу роликів і змогла зробити більш менш нормальну чернетку.
  Та раптом я усвідомила, що мої пальці застигли над клавіатурою ноута, і тишу кімнати більше не порушує кліканя клавіатури. Знаєте цей момент, коли ти повністю зависаєш, а потім в твою голову приходять різні думки про які ти навіть намагалася не думати, або тобі  здавалося що вони давно покинули твою голову. А думки мою голову все ж відвідували…
  Якщо бути точнішою то в мені проснулася совість, як же вчасно, яка почала черв’ячком точитися до мого розуму. Вона нагадала мені зустріч з Макаром. Мені стало трішки ніяково через свою поведінку. Повелася як якась істеричка. Але, мамо мОя, він теж був не правий, от чого він став на мене кричати, можна було б нормально поговорити. Подумаєш коло мене крутився лис. Скалічив психіку міського хлопчика. Після таких роздумів сомість закинула, свою, марну справу та пішла в нетрі мого мозку. 
А я нарешті відчула, що засинаю, чому я була дуже рада, бо сон одна з найпрекрасніших ночей. 

  Голубувато-біле проміння місяця освітлювало простору галявину, відбиваючись від зеленого, великого лися. На цій галявині серед буйних трав, босими стопами, стояла дівчина, вона була одягнута в простору білу сукню, з плотної тканини, що сягала їй майже до кісточок. Її голову прикрашав вінок з диких квітів: блакитні, жовті, білі. Неслухняні кучері, довгого волосся, танцювали під мелодію вітру. Її обличчя було невловимим, вона все намагалася щось казати, чи навіть кричати, але її слова гасли в вітряних поривах, які з кожною миття ставали все лютіші. Її погляд був спрямований в далину, ніби то там хтось був. Раптом коло її ніг з’явився лис, великий та дуже гарний, він ніби намагався вберегти дівчину від чогось, але хто ж його чув, коли вся її увага була спрямована на постать що намагалася підійти до неї, її погляд був сповнений жалю. Та раптом, небо осяяла блискавка, яскравий спалах розрізав небо навпіл і на землю впали масивні краплини дощу, а у просторі починала бушувати справжня негода.

Відкриваю очі коли ранкове сонце вже на повну порядкує на стіні. Максимально дивний сон, звісно були ще дивніші, але щоб так запам’ятати все до деталей, ніколи. Здається ніби досі відчуваю цей запах хвої та грози, а шкіра ніби покрита сиротами. Нда, Адаліно, ось до чого ти дійшла. Забила голову своїми предками та містикою, ось і маєш. 
 

   Лівим оком, дивлюся на екран смартфону, бо праве ще не до кінця прокинулося, капець 6 липня 10:20. Чесно ніколи так довго не спала, а тут на тобі маєш. Так треба прокидатися. Швидко сяк-так приводжу себе в людську подобу: збираю волосся в мушлю, одягаю шорти та футболку та чимчикую на ґанок. Але перед цим строчу повідомлення Натці, де вказую номер автобуса та час відправлення. Щоб вона, випадково, не забула. От тепер з чистою совістю можна йти на двір. 
  До речі, згадалися мені слова тітки Марії про прабабку, треба спитати в ба. Я то в таке не дуже вірю та все ж.
  Ба вже порається: годує курей та збирає яйця, через прочинену кухонну квартирку чую, як щось шкварчить на плиті. Направляюся до бабусі, може їй щось допомогти треба.

-    Добрий ранок, ба! 

-    Привіт. Ну що, як спалося ? – з усмішкою запитує ба.

-    Та так якось, пів ночі різні думки в голову лізли, та й сон неспокійний був. А ти я бачу бадьора як ніколи?

-    Так я ж не ти, молодію з кожним днем, – відсміхується ця жіночка, - принеси но мені зерна з комори, несучок нагодувати. Та к і що там за думки лізли в твою ясну голову? – запитує ба поки я йду до комори. 

-    Ой, чесно єрунда, але от засіло в голові! – відгукуюся, коли голова зникає за дверима. Виконую прохання та продовжую. – Вчора ж ходили до баб Маші, так вона в містику пішла. Приплела мені містичне коріння. Уявляєш ?

-    Здогадуюся, і що саме? – зконцентрувавши на мені уваги питає вона.

-    Та що твоя бабця відьмою була і рід наш по жіночій лінії має містичну кров. Ба ти чого задумалася?

-    Та не дуже це й нісенітниці. – задумливво відповідає жінка.

-    Так, а з цього місця давай більше подробиць.

-    Бабця Вірлена, ти її не знаєш, це моя бабця по татовій стороні. До речі, ви з нею дуже схожі, тільки вона була трішки повніша і очі були з зеленинкою. Так от Вірлена була, більше, місцевою знахаркою. Вона добре розбиралася в травах та болячках, навіть не так, в нашому окрузі вона була найкращою. Коли лікарі розводили руками то всі прибігали до неї. Напевно, через це і закріпилася слава відьми, тим паче що до жінки. Бо якщо ти була розумною то значить що з тобою не все так чисто як здається. Та й ти ж знаєш наших людей, що з мухи слона роздують.

-    А в тебе є її фото ?

-    Да пішли, зараз знайду альбом.

Ми зайшли в прихожу, де ба з комода дістала старий великий альбом. Палітурка якого трішки припала пилом. Ба змахнула рукою пил і моєму погляду відкрився яскравий смарагдовий колір з золотим беріжком по правому краю. Краса.

-    Ось дився. – ба відкрила альбом на сторінці де були старі чорно-білі фотографії, подекуди на яких залишилися відбитки часу. З фотокартки на мене дивилися жінка. Не зважаю чи на те що фото було чорно-білим, на що перше падав погляд то це виразні великі розкосі очі, густі вії та брови. Жінка теж мала довге волосся і я помітила що ми з нею дійсно схожі. 
  Та найбільше мою увагу привернуло наступне фото...