7 розділ

Наші характери утворюють наші звичаї.
К. Гален
 

В темних та густих кущах бузини, клену та акації миготнув великий хвіст. Або щось дуже схоже на хвіст: великий та пухнастий. Я ніколи не була боягузкою, тай часто чула, що інстинкт самозбереження не витримав та покинув мене, на поруки долі та бідних- нещасних батьків. Вроді так завжди говорила моя любімінька мама. 
  Так, що там з нашими кущами? А так. Будь-яка інша дівчина вже б бігла блимаючи п’ятами побудивши всіх сусідських собак, але ж ні, я Адаліна, тому стою і дивлюся, як з цих хащів висувається руда морда.
Так, що там було в курсі шкільної біології? Лиси є носіями сказу, хворі тварини перестають боятися людей, нападають на них та кусають. І тоді бідолаху чекає безліч днів проведених в стінах лікарні, а вірним другом стане голка від уколу. 
  Але цей звірок не схожий на хворого, він не гарчить, не скалить зуби та й взагалі поводиться смирно. Це я спостерігаю за хвостатою лисицею. Вона вже встигла повністю вибратися та показатися мені, тут я і помітила, що у бідолахи поранений бік. Багряна кров, яка місцями набула бурого відтінку, забруднила колись яскраво- шовкову руду шубку. 

-    Що маленька болить? – ну от ознаки нездорової голови, я розмовляю з лисицями.

-    Ш що ж ти хочеш від мене? 

Хвостата подивилася на мене своїми очима. Один з яких блакитний, а інший карий. Ви колись бачили такі очі у лисиць? Взагалі чи є у них гетерохромія, от про котів чула, а у диких тварин. 

-    Нагадала ти мені одну знайому…

Я бачила такі очі у одного лисеняти. Рудохвоста Флора теж мала такий погляд. Але це не може бути Флора, вони ж живуть лише 4 роки максимум.

-    Ти ж не Флора, правда? – та раптом хвостата запищала та хутко ткнулася носом мені в руку. – Та ні бути такого не може! - От наслухалася байок тітки Марії от тепер і маю. Хоча мати фамільяра лиса не так вже й погано, це хитрі та розумні тварини. Тьху ти! Забила голову єрундою. - То що ж ти хочеш, друже? А ?

Тварина знову запищала, поглянувши на мене важким поглядом та знову ткнула мене в руку.

-    Ну і що це означає? Я зовсім тебе не розумію.

Та раптом вечірню тишу сколихнув вигук.

-    А ну геть звідси! Кшить ! – в декількох сантиметрах від мене впала плка. Мій хвостатий друг стрипенувся та чкурнув геть .

-    Ей…! Куди ?- повертаю голову та поглядом знаходжу винуватця який  впевнено крокує до мене.

Так, так, так. Це ж мій знайомий  чорнявий з магазину.

-    Ти, що відьмочко, зовсім дурна? Чи що? Ти розумієш, що це хижа тварина! Та ще й лис, та й напевно хворий раз підійшов до тебе. В тебе інстинкт самозбереження що зовсім відсутній?! Ходить вечорами незнати чого. – став кричати на мене цей… цей індивід. Та ще й взяв мене за руку та щось там роздивляється.

-    Ти чого це на мене кричиш? – вириваю руку з його захвату. – Ти чого вказуєш шо мені робити? Яке тобі взагалі діло що я роблю? Ти взагалі хто такий, що так себе поводиш! – одне з того що я найбільше ненавиджу це коли чужі люди вказують що мені робити, та ще й таким тоном. Та й обідно що тваринка втекла, було в ній щось таке особливе.

-    Я Макар! – відказує мені цей, красень, та лиш тоді коли мовчить. – А ти?

-    Ніби то я цікавилася твоїм іменем. – ігнорую його друге запитання, напевно, більше заради якогось принципу.

-    Та хоч би подякувала, а не зразу хамиш. Я між іншим врятував тебе.

-    Я не просила ніякого порятунку. Звідки ти взяв, що мене треба від чогось рятувати. – теж мені Дон Кіхот сучасної інтерпретації.

-    Це я Дон Кіхот?! 

-    Упс… - здається я сказала це в голос і когось це розізлило. Он він вже плямами пішов. Я казала вам, що у мене є така дурна риса характеру, що я трішки маю запальний характер? Якщо ні то ось вона, одна з негативних рис мого характеру.

-    Хотів допомогти та вибачитися називається. – пробурчав хлопець.

-    Просто не треба на мене кричати та й лізти туди куди не просять. Ти чув фразу про те що добрими намірами дорога встелена в пекло. 

-    Ото вперта. Ходімо хоть проведу. – йде на мирову Макар, до речі, красиве ім’я, але він про це не взнає.

-    Відмовлюся, я вже майже дома, - махаю підборіддям в сторону воріт, де вже показалася дідусева голова. Можливо треба було сперечатися тихіше.

-    Хоч ім’я своє скажи, відьмочко? – от причепився з цією відьмою. 

-    Секрет. – відказую я та прямую до воріт.

-    Лінко ти чого так довго? – ех… майже здає мене дідусь. – Уже йду! – відгукую я, та набираю крок.

-    Отже Ліна… - чи о стверджує чи то перепитує Макар.

-    Може й Ліна. Може й нє. – відказую я та заходжу на подвір’я.

  А дома мене чекав допит з усіма подробицями від дєд Роми та бабці Зоряни, особливо їх цікавило, що це за, цитую ба : « Симпатичний хлопчина з яким ти так «мило» спілкувалася». Я вирішила упустити історію з лисицею, щоб не хвилювати своїх. Ми ще трошки посиділи та поговорили, звісно не обійшлося без підколок у мій бік. А потім я пішла спати, бо все ж завтра насичений день.

Вітаю, мої любі читачі! Сподіваюся у вас все добре та вам сподобалося продовження. У нас знову з'явився Макар. Цікавий персонаж, в плані своїх дій, але запальний, правда ж ? Та й Адаліна не промах.

До речі, що ви думаєте про появу лисички? Це дійсно те врятоване лисеня і чи вона щось символізує ?