6 розділ

Надвечірок

  Цілий день допомогала своїм вдома. От ніби як так подивитися то, що там робити, може подуматися, але насправді роботи багато.
Мені випала участь, повипасати качат, ледь їх не розгубила. Я майже навчилася їх розуміти, напевно, і ви б теж як би цілий день ходили і приказували - « пуль – пуль – пуль – пуль – пуля», а ці зарази ще й тікали ближче до води. Ну дякуючи всім кому тільки можна я не загубила ні одного.
  Обірвати фруктові дерева та кущі: вишні, смородина, морва* та малина. Наварити варенів та закрутити компот, а перед цим перемити баночки. Я не знаю навіщо його стільки, але можливо я ще не доросла до того щоб зрозуміти вю сакральну суть цього процесу. Та все одно, закручувати все це щоб не пропало на дереві, щоб воно тихенько пропадало в погребі. Ми ж стільки не з’їмо, але мої доводи не були почуті. Тож цілий день грізний полковник та, виказуюча великі надії, студентка-культуролог, були змушені виконувати вказівки однієї невгамовної, але не менш любимої бабусі.
Тому я була дуже рада коли прийшла Варя та витягла мене з паркої кухні. Бо ще трішки і в банки можна було б закручувати пропарену Адаліну.

-    Адаль, ти ще не забула куди ми маємо йти? – почула я голос подруги.- Ой, здраствуйте, тьоть Зоряно, дядь Ромо! – вітається подруга з моєю ріднею.

-    Привіт! Пам’ятаю звісно. Почекай хвилинку, я зара переодінуся. – Відказую я та чим швидше біжу в дім, щоб змінити шорти на штани, а то вечір і комарі загризуть.

-    І тобі привіт, що там як справи у нашої молоді? – чую, як питається дідусь.

-    Та все добре, так то дома кручуся, своїм помогаю, а це ось до Івана Купала готуємося. Маєм іти з Вашою онукою до тьоть Маші по святковий інвентар та старі легенди. – відказує подруга закидаючи до рота ягоду малини.

-    О від неї ви принесете багато всього, вона ж все про всіх знає. – відказує ба. 

-    Так, я готова. Можемо йти. Виходжу я з дому.

  Виходимо з подругою за ворота і нарешті обіймаю її.

-    Привіт, ти моя рятівниця і знай, що я перед тобою в боргу. – відказую я.

-    Що заганяли тебе твої старенькі, - підсміюється ця хитрунка, - у них ентузіазму та сил більше як в тебе.

-    Що є то є. Ну давай розповідай, як там твої справи, що нового?

  Весь час дороги до нашого музею тире будинку культури, ми провели за розмовами. Я стільки нового взнала. До речі мої підозри що до симпатії Варі до Юри підтвердилися, тільки жоден з них не може зробити перший крок.

-    Ооо, дівчата, а я вас вже зачекалася, - підходячи до будівлі чуємо голос тітки. 

  Вона вже чекає нас на порозі. Міцна жіночка, з проріддю сивини у колись темно русому волоссі, що виглядає з під закрученої, цікавим чином, хустини. Її карі очі неначе випромінюють іскорки тепла, що зігрівають кожного на кого спрямований її погляд. Скільки пам’ятаю її то вона завжди була такою.

-    Доброго вечора! – хором відповідаємо ми. – А ми до вас по сорочки.

-    Та я здогадалася. Так чого на порозі стоїмо, заходьте в середину, я заварила липового чаю. – відповідає нам жінка, бабусею її якось і не зручно звати.

  Ну одним чаєм ми не відбулися, поїли смачних кренделиків з пудрою. Послухали як ми змінилися та виросли.

-    А тепер ходімо в комірку, заберете вишиванки, тільки обережно з ними це ж ціла історія. – суворо наказує жінка.

-    А розкажіть нам щось цікаве, у вас же точно є багато історій. – каже Варя.

-    Хочете історій? Ну слухайте тільки потім не жалійтеся, що я вас замучила, - посміхається вона відкриваючи двері та пропускає нас у кімнаті де пахне історією.

  Жінка стала серед манекенів, які грали візерунками червоних кольорів, наче екскурсовод, та почала свою цікаву історію

-    І так,чи знаєте ви, що у вишиванках засекречували різні посили. Кожен орнамент має свій особливий знак, свою мову. Та й у вишиванці засекречена сила нашого роду, українського роду. Не дарма ж кажуть, що вишиванка це код нації. – в процесі її розповіді я згадала про реферат, тому увімкнула запис на телефоні. – Кожен регіон має свою особливу вишивку в різних техніках: хрестиком, гладдю, гаптуванням та іншим. Але ми зупинимося на нашій на Вінницькій.
  В нашому регіоні пошириними були геометричні та рослинні орнаменти, вони були найрізніших форм та видів. Особливо досить часто можна було зустріти сваргу – це символ сонця, сім’ї та родинного затишку. Ружа – символ поєднання чоловічого і жіночого. Дуб – дівчата вишивали сорочки з дубовим листям та жолудями для майбутнього чоловіка.
  Та найпопулярнішим була і є вишивка темними нитками на світлому полотні,  що символізує родючість земель. Основною технікою, що переважає в арсеналі подільських майстринь є низь, що є однією з найдавніших технік вишивання. Пареважним елементом геометричного орнаменту у вишивці є рослинні орнаменти. Це символи квітів різноманітні, як чорнобривці, хмелики, соняшник. Були символи плодів - полуничка, яблучка, сливочки, виноград. В окремих селах були волошки, кучері. Тай не тільки орнамент мав своє містичне значення, кольори також наділяли свого власника певною силою, -  продувжавала говорити тітка. Її можна було слухати вічно, тим  більше в такому місці, - Білий колір - служив захистом від злих сил. Таку вишиванку вибирали молоді дівчата для підкреслення своєї природної краси. Чорний колір - колір печалі і песимізму, найчастіше його вибирали для покійних і скорботних. Червоний колір - цей колір несе удачу і захист. Жовтий колір - багатство і благополуччя, символізує сонце, як енергію для всього живого. Зелений колір - колір народження і зростання.
( інформація взята з інтернету).

-    Що там ви ще не стомилися слухати мій тріп? – з хитринкою питає вона.

-    Та ні що ви це дуже цікаво. У нас все побудоване на якійсь містиці аж дивно. – відказує Варя.

-    А є ще щось цікаве, можливо, історії про появу вишиванки.

-    О тут я  знаю одну легенду. Слухайте. Легенд про появу вишитої сорочки чимало. Всіх їх об’єднує один мотив: лютувала хвороба. Легенда розповідає, що саме вишиті символи на білому полотні врятували. У такій формі (у вигляді легенди) українці закріпили основне значення, функції вишиванки — сакральну місію, захист від лихого ока, хвороби, біди. Був час, коли почали на землі люди дуже вмирати. Від невідомої хвороби. Отак йде людина і враз упаде, почорніє, спіниться і немає людини.
    Уже й до лісу люди тікали. Та за ними гналася й хвороба. Не жалувала ні дітей, ні стареньких. Наступив час, що вже й ховати померлих не було кому...
    Жила в селі біля Дністра бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і дітей. Лише найменша Івaнкa ще залишилась. Береже мати донечку, як скарб найдорожчий.
    Але не вберегла... Почала хворіти Івaнкa, не їсть, а тільки п’є, блідніє, тане просто на очах. А ще просить матусю:
      — Врятуй, мамо, я не хочу вмирати! І так ті очі благають, що бідна жінка місця собі не може знайти. Одного вечора до хати прийшла якась бабуся стара. Як і коли вона прийшла, Марія не чула.
      — Слава Богові, — привіталася.
      — Слава.
      — Що, помирає остання?  А могла б жити!
    Аж кинулася Марія:
     — Як? Бабусю сердешна, як Бога прошу, спаси, порятуй наймолодшу. Не лиши одну на старість!
    Взяв стару за серце той плач і сказала:
      — Розповім я тобі таємницю тієї злощасної хвороби. Але обіцяй, що не проговоришся. Дитиною присягни!
      — Присягаю... Донькою!
    — Знай, послав цю Смерть Господь Бог. Грішних багато на Землі. Сказав Бог робити мертвими усіх, на кому немає хреста. А чортяки потішилися і всіх, на кому не видно хреста, умертвляють. Що їм до людських душ? Ото і вмирають праведні з грішними разом... Ти тяжко перенесла смерть дітей. Дам тобі пораду... Виший на рукавах, на пазусі і повсюди хрести. Та ший їх чорні або червоні, щоби далеко чорти бачили... Але не кажи нікому, бо смерть доненьки побачиш... Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дівочу сорочечку. А на завтра до сонця і хрести, і хрестики. І собі понашивала. І донечка міцнішала щодня і просила матінку:
-      — А виший іще терен... А калину...
Дуже люди тому вишиттю дивувалися і казали, що збирається йти в ліс самітницею. Хрести ж треба на благословення Боже.
І ось вже донечка  Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від туги, як бачить, що знову понесли когось на цвинтар.Якось вся у сльозах прибігла Іванка і потягнула матінку за рукав на сусідів двір. У домовинці виносили з хати двох хлопчиків, Іванчиних ровесників. Помарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує донечку, а думи все в голові:
-      — Боже милий, та ж то моя надія!
-      ...А діти вмирають...
-      — Господи! Та ж я не зможу пережити її смерті!
-      ...А люди мруть... Не втрималася. Від хати до хати бігла:
-      — Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Виживите! Рятуйтеся!
Люди замикались по xaтах. Вважали, що прийшла пора і  Марії. Марія побігла в дім, взяла на руки Іванка і пішла до церкви. Забила з усієї сили в дзвін. За хвильку уже усі позбігалися. Поцілувала Марія доньку і сказала до людей:
-      — Не вірите! Думаєте, що здуріла? Та хай так буде, діток ваших шкода.., — на тому зірвала з Іванки сорочку вишиту. Дитина на очах почорніла і померла.
-      — Вбивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі, — так і впала мертвою біля донечки... Від тоді відійшла хвороба. А люди носять вишиванки. Потім зникла потреба у вишитих хрестах. Так мами навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.