5 розділ

  Компенсую відсутність вчорашньої прроди довшим розділом. І чекаю на ваші відгуки.

От буває дивишся на людину, і готовва картину з неї писати.

Ну все прекрасно і ідеально, а от відкриє рота і хочеться напоїти розчинником.

  О так це ж Юрко, помічаю яскраву шевелюру серед цього гурту, а це, напевно, його друзі. Так, а яке сьогодні число? Дивлюся на дисплей смартфону та помічаю дату: 05.07 це ж як швидко час біжить. Потрібно терміново подзвонити Наті, а то в загальному переписувалися, а так нічого і не вирішили.
От поки доходжу до магазину якраз і зателефоную, шукаю в телефоні зображення блакитноокої красуні. Преший гудок, другий, третій, четвертий… Ну Наталі… Але ні, вона все таки приймає виклик.

-    Привіт, Нат. Ти де так довго ?- запитую я в подруги

-    Привіт, привіт. Ти знаєш що ти монстр, - по голосі подруги розумію, що я їй завадила, - хто в таку рань так надзвонює? – з обуренням запитує мій Натусік.

-    Так ти, що досі спиш ? – з подивом запитую я. Знову дивлюся на дисплей.- Так вже ж 11:00
.
-    Не вже, а так но, - виправляє мене та, а я чую в трубці голосне позіхання, - я  ж сова за всіма ознаками, за якими тільки можливо, це ти в нас голуб - птаха рання і трошки дивна.

-    Може жайворонок ? – з подивом перепитую я. Про сов чула, про жайворонків чула, навіть, про завжди незадоволених гусей, але голуб.

-    Ех ти… Село і ліс дрімучий. Голуб – прокидається вранці без проблем, сповнений сил та енергії, щось творити і витворяти, а засинають вони коло дванадцятої години. Так що ти по всіх критеріях підходиш. – коротеньку лекцію послухала, новеньке почерпнула і майже забула чого дзвонила. – Так і з якої причини ти потривожила мій сон? – перепитує моя персональна Вікіпедія.

-    Пам’ятаєш, про що ми переписувалися, ти ж з дівчатами мала приїхати на Івана купала? Чи ти, рибонько, забула?

-    Я звісно трохи рибка, але я за будь який двіж. Так з дівчатами говорила, Рокса, Оля, Злата і Мар’яна за, Ксюха ще думає, але знаючи її вона в останній момент розбавить нашу компанію. – відзвітовує мені подруга. 

-    Це все супер. Ви виїдете сьогодні чи як?

-    Коли там у вас намічається ваша паті?

-    Ну в ніч з шостого на сьоме.

-    О томи завтра виїдемо і після обіду маємо бути в тебе. – л якраз супер, думаю я про себе. – А що  там від нас вимагається?

-    Гарний настрій це головне, решту якщо що я сьогодні закину тобі список в телеграм. – Якраз поговорю з організаторами.

-    Тоді ок, чекатиму. Па-па. – прощається подруга і я навіть слова не встигаю сказати як вона відключається. І я впевнена на всі дев’яносто дев’ять відсотків, що вона пішла досипати.

Доходжу до магазину і чую галас та сміх компанії. Підходжу тихенько до Юрка. 

-    Бууу! – пробую налякати хлопця. Але він розвертається з помішкою.

  Щоб ви розуміли не так це легко налякати такого  сто вісімдесяти сантиметрового велетня. Колись це був боязливий хлопчина. Зараз же він став справжнім красенем. Міцний, жилистий юнак з блакитними очима, як грозове небо в яких грають бісики, та вогнено рудим волоссям. В дитинстві, ще все його обличчя було всіяне веснянками. Пізніше, ми  його стали звати Перелесником *, бо дійсно є у ньому щось схоже. Чи то характер, чи то зовнішність, а може й усе разом.

-    Ех, відьмочко, - згадав старе прізвисько, насупившись продумую я, - не вмієш ти тихенько підбиратися.- Каже він та обіймає мене.

-    Я тобі зараз задам , бач «відьмочку» знайшов. – награно суворо промовляю я.

-    Ну не про мене ж ходять легенди по селі. – сміється цей негідник.- І точно не я волік додому звірів.

-    Ну- ну, дивися мені бо приворожу тебе до… -  помічаю русяву голову, подруги дитинства, - он до Варі і причарую.

-    Ух ти яка лялька! – перериває нашу перепалку, голос одного із хлопців, середнього росту кароокий блондин.  Все б нічого, але його слова адресовані мені. Він це зараз серйозно?

-    Лялька, хлопче, в магазині, а тут люди. – як би ви знали як я ненавиджу таких, таких… навіть не знаю, як їх назвати.

-    Ай-ай-ай. Наша краля має зубки. Гостренькі ? – невгамовується цей індивід. «Лялька», «краля», яка мерзенність, от ненавиджу я такі звернення до дівчат, вони діють на мене, як червона трапка на бика. Коли всі робили еволюційний стрибок, його напевно пригріли каменем і все на що він був здатний це просто трохи підповзти.
          Краєм ока помічаю, що до нас підійшла Варя і теж невдоволено поглядає на     це чудо. 

Так но, хочу йому відповісти, як раптом…

-    Нік, заспокійся но трохи ! – лунає глибокий бархатистий голос незнайомця з неймовірними блакитними очима, так би й потонула. Ось вам і представник книжкових героїв. Роздивляюся незнайомця, який у відповідь робить теж. – Тобі ж сказали «відьмочка», начаклує тебе так, що дівчат десятою дорогою будеш обходити. – лунає сміх хлопців. Забираю свої слова назад. 

-  Ну знаєте...!!!

  Обурена до глибини душі заходжу в магазин, та до мене доходить  голос Юри, який намагається втихомирити цих телепнів. Взяла хліб та вже зібралася йти, як врізаюся в цього чорнявого. 

-    Слухай, вибач. Не хотів тебе образити. Я … - починає виправдовуватися.

-    Та забудь. – не даю йому договорити та прямую геть до моєї Варвари.

  Можливо, ви колись чули фразу – Не дівка, а кров з молоком. От вона цілком і повністю адресована Варі. Висока дівчина двадцяти років, десь 170 – 173 сантиметри, фігура просто мрія – пісочний годинник. Темно русе, майже, чорняве, густе  волосся. Два зелених омути очей в обрамленні густих та довгих вій, вічний рум’янець на щічках та повні яскраві губи.
  Коло такої краси відчуваю себе сірою мишкою, хоча насправді такою не є.
  Всю дорогу додому розмовляю з подругою, згадуємо дитинство, ділимося теперішнім життям, під час розмови помічаю, що у дівчини є почуття до нашого Юри, обговорюємо прийдешні гуляння.