4 розділ

  Прокидаюся від яскравого сонячного проміння, що заглядає через шибку. Бешкетливі промені виграють дивний танок на стіні, і наче запрошують мене, ну хоч хтось. Сідаю на ліжку, протираю ще сонні очі та потягуюся. Так пора вставати, чую що ніздрі лоскоче запах, від якого слина збігається як у бульдога. Ех це бабуся готує сніданок, ще не зрозуміла що, але точно щось смачненьке, бо вона інакше не вміє. 
  Заправляю своє ліжко, одягаю шорти та майку та я майже готова, показати світову свою прекрасну особу. Залишилося лише привести в порядок волосся, але й з цим я бистро, впоруюся заплітаючи дві косиці.
І швиденько спускаюся до кухні.

-    Доброго ранку, бабусь.- вітаюся я обіймаючи за спини та стараюся тихенько поцупити ще гарячого млинця, за що і отримую по руках. Ех не бути мені шпигуном.

-    Доброго, от лисиця. Куди ти лізеш, спочатку основна страва, а потім десерт. – дорікає мені ба. – Роки ідуть нічого не міняється. Як спалося на новому місці?

-    Не дуже на новому, але спалося прекрасно. Знаєш виспалася як ніколи, готова гори перевернути. – відповідаю я все ж таки жуючи млинець.- А в тебе що там?

-    Та нормально, як бачиш готую сніданок, продумую план на день. До речі про «гори», піди но на город вирви пару цибулин та принеси мені огірки, приготую нам салат. – відказує мені бабця. – І як побачиш десь там  Рому то гукай до столу. – дає ще один наряд ба.

-    А де це він з самого ранку? Так но ж … - дивлюся на годинник, - восьма година. – Відказую я, а й справді куди можна податися в таку рань.

-    Гуляє, дихає свіжим повітрям та не тисне на голову. Уявляєш, що він мені заявив, що завдяки йому тримається наша сім’я, і що мені пощастило зустріти такого терплячого та красивого, що терпить мій характер. – Жаліється мені бабця. Ну на рахунок характеру я повністю солідарна з дідусем, але якщо я  в цьому зізнаюся то буду ворогом номер один. 

-    Ой, добре пішла я на город. – відказую я та поринаю в певні роздуми.

  Прикольні вони в мене, скільки років разом, але так но ось навчилися жити разом. Як я і казала дєд в мене колишній полковник, зараз інколи проводить лекції студентам. Так от раніше він часто не бував вдома через відрядження наряди, одним словом він будував кар’єру.   Так от, відразу коли він вирішив засісти вдома, вони ледве терпіли один одного, взнали багато чого нового та часто любили розійтися по різних кутках. Але чим старшим ставав тим більше розумів важливість сім’ї.  Тай так вийшло що полковник, який мав всі шанси стати генералом обрав сім’ю та зараз, порається в садку.
  Це я вже помітила його, повертаючися з городу.

-    Дєд, привіт, ти що робиш? – запитую його, коли помітила, що він щось встановлює біля абрикос.

-    Привіт, лисеня, та холера яка, білки обносять дерева. Стільки абрикос було, а лишилися тільки обідки. Ці хвостаті кісточки видовбують. От і ставлю на них відлякувачі, може поможе.

-    Оууу. Як що ти все то ходімо снідати.

Сніданок у нас пройшов весело, під дідові байки та бабусині підколки, ну і звісно смачні картопельку, салат та млинці з медом.

-    О Адалю, збігай в магазин а то у нас хліб закінчився. – з годом гукає мені ба.

-    Ага, ок. – відповідаю я та спішу по знайомих вуличках до магазину.

Взагалі село добренько змінилося, змін зазнало все і дерева і будинки і люди. До речі про людей, звідки це у нас стільки молоді взялося. Точно не місцеві. Помічаю я жваву компанію біля магазину.
 

 Таке сьогодні невеличке продовження, завтра постараюся доповнити розділ ще. А як ви думаєте що це за така компанія? І чи безслідно пройде зустріч Адаліни та юнаків?

Чекаємо на ваші коментарі та пропозиції.