3 розділ

  Ось і наступна частинка нашої історії. Сьогодні спробую додати ще одну. Якщо чесно, то трошки не встигаємо все те, що планували, але сподіваємося, що все буде добре і, вам, сподобається. Також чекаємо на зворотній зв'язок, щоб розуміти чи в правильному руслі ми рухаємося.

  До речі, нагадую, що вже сьогодні славнозвісна купальська ніч. Сьогодні в ночі ви можете випробувати свою долю та дізнатися майбутнє, головне це вірити в те що ви робите і мати чисте серце.  Також запрошую, вас, до свого блогу, там я опублікувала, цікаві ворожіння на долю.

3    розділ 

Коли любиш, то не відмовляйся від себе, просто вдосконалюй,

а якщо людина твоя то прийме і без вдосконалень

( з нетрів всесвітньої павутини)

-    Про що задумалася красуне? Чом не проходиш далі?- запитує мене такий рідний голос. - Чи думаєш чкурнути назад, то я тебе розчарую, ти вже помічена моїм пильним оком. - віджартовує вона. 
 
-    Привіт, ба, ну що ти таке кажеш. Як звідси можна кудись тікати.  - підходжу до жінки та міцно обіймаю її. - Що там, як ти ?  
 
-    Кажу те що є, зараз з відси багато хто переїжджає в місто. А я шо, нічо, все як завжди: літо, город, закрутки. Все по стариковськи. - перечислює вона. 
 
-    Ой, та куди ти себе в старці записуєш, ти в мене ще молодіше молодих. Он яка красуня. 

  І в моїх словах немає ні каплі лестощів. Моя бабуся - Зоряна Тимофіївна. Їй ось скоро буде 63, але виглядає вона максимум на 50. Мініатюрна жіночка, зросту 165 сантиметрів. Темно каштанова копиця волосся, яка ввібрала в себе кольори коштовних металів, в якій, лише, де-не-де зустрічаються, посріблені волосини, які аж ніяк її не псують, а вказують на прожиті з мудрістю роки  та надають легкої загадковості та чарівності. Глибокі, бурштинові очі, в обрамлені каштанових вій, які як і колись горять запальним та грайливим вогником, до них додалося лише трохи промінчиків - зморшок. Вона колись працювала у мене вчителькою літератури у старших класах. 

-    Та-а-а, теж мені найшла красуню, коли це хто на чорнослив задивлється. - ну її самоіронія не покидає ніколи. - Так ти з дороги, давай мий руки і за стіл, там і поговоримо. - скеровує вона. Ну бабуся є бабуся, хай хоч наближається кінець світу, хоч апокаліпсис, але внуків нагодувати потрібно. І тільки спробуй сказати, що ти не голодний, відхопиш мамо не горюй.  

Тому я, послушно, залишаю валізи в віранді та прямую в ванну кімнату.  
 
•    Бабусь, а де це дєд подівся, чого це так тихо, ніхто не зустрічає. - запитую я за голову нашої родини. 
 
-    Де де,  видно курей пішов строїти, тут же в радіусі 5 кілометрів нема нікого, хто б в нього по струнці ходив. Просто іншого пояснення я не маю, пів години тому відправила людину по яйця. І шо ми маємо, а нічо, ні людини ні яєць. - Ооо, впізнаю бабусин характер, запальний.- Його ж тільки за смертю і посилати і ту доставить не за адресою, це ж... 
 
-    От чого ти розходилася? Галакаєш на пів села. Все на місці і я, і кури, і яйця приніс. -  роздався з-за дверей, низький та чіткий голос дідуся.  

  Згодом з’явився і його власник дідусь - Роман . Високий, міцний чоловік років шестидесяти семи. Його голову вже давно покрила благородна сивина, вона міцно засіла, серед густого, колись чорно-смоляного волосся. Темно сірі, майже, сталево холодні очі, чий погляд багатьох змушував, мимовільно, розправити плечі і стати по стойці струнко, дивляться з ніжністю та турботою. В минулому грізний полковник Роман Владиславович - повністю одомашнився та обзавівся невеликим животом, хоча його й досі всі поважають і слухають. Ну як всі, всі, окрім, однієї експресивної жіночки.  
 
-    О, Лінка, - так-так-так для дідуся я теж Ліна,- вже приїхала. Привіт кнопка. - схопив мене у свої міцні обійми. 
 
Ну напроти нього будь хто як кнопка, я йому ледь до плеча дістаю.  

-    Ну розповідай, як справи, навчання. Коли приведеш якусь шпоньку на тест драйв? - і цей туди ж. Чоловіки в нашій сім’ї хочуть мене здихатися, зуб даю. 
 
-    Так, ти, тестер, відчепись від дитини, коли буде час тоді й зустріне й приведе. Хай для себе поживе і куди це ти брудними руками до столу тягнешся, - хлопнула по його руках рушником, - кроком руш мити руки. Еш ти. 

  Ось так і живемо, іноді я задаюся питанням, хто з них насправді, полковник, а хто вчитель. От дійсно, він завжди наганяв страх на сусідських хуліганів і його слухали місцеві нечеми, але хто б подумав, що такий грізний з виду чоловік буде слухати таку тендітну жінку.  
Віддавав накази, строїв, вичитував, заслужив повагу в генералів, і цей список можна подовжити, але завжди прислухався, можливо, і слухав дружину. Напевно, це і є кохання. 
Так і проходив наш вечір, за розмовами, чаєм і смачними пирогами. Ці розмови можна слухати вічно. 

-  Адалю, а помниш, як ти в дитинстві притащила додому лисеня. Я тоді ледь інфаркт не отримала, як побачила тебе з ним. - згадала, бабуся стару історію. 

  Ой так, я коли була малою, років десь 7 було, знайшла біля нашої річки лисеня з хворою лапкою. Для мене то було котеня. Принесла його додому і кажу, що потрібно його лікувати. Бабуся тоді не на жарт злякалася, відмовляла мене, навіть сварила, казала що негоже хиже звіря в дім пускати, але що мені дитині до його хижості, його ж шкода було. Тоді за мене заступився дід Рома. Лисеня ми вилікували, воно жило в нас тижні зо два. Я назвала його Флорою. Його тоді так шкода було відпускати, але потрібно було.  

-    Пам’ятаю бабусь, але ж воно було таке немічне і без нас пропало б. - з посмішкою відказую я. Ну не можу я пройти мимо того хто потребує допомоги. 
 
-    А так пропали сусідські кури, - відказує дєд, - ой скільки ж крику наробила тоді Цезуня. 
 
  Наговорилися ми в досталь і пішли спати. Мою кімнату переробили, що й не впізнати, але незмінним залишився місяць, що заглядає в вікно та приколисує своїм блакитним сяйвом.  
  Потрібно завтра рано встати, допомогти, щось по господарстві та зустрітися з друзями проговорити за свято. З такими думками я і заснула, а снилося мені волошкове поле, безкрає-безкрає, я йшла по ньому у своїй сукні і мене хтось там чекав, але обличчя я не розібрала, пам’ятаю лише що коло нього крутилася Флора.