Нам приємно, що ви читаєте та вказуєте на наші помилки, всі вони беруться до уваги. В творі буде багато, описів місцини і відчуттів наших героїв, це все робиться для того, аби спробувати по максимуму, затягнути, вас, у атмосферу села та його звичаїв, передати ці неймовірні відчуття. Знову ж таки, ми будемо опиратися на ваші коментарі та побажання.
Коли тобі погано – прислухайся до природи.
Тиша світу заспокоює краще, ніж мільйони непотрібних слів.
Конфуцій
Так, пора пакувати валізку. Так так саме валізку, в яку кину найнеобхідніше. Бо знаючи себе можу взяти весь одяг, а носити леше 3 речі. Ну хоча я їду майже на місяць. Витягую з шафи пару шортів, велосипедки і улюблені джинси, беру декілька футболок, майок та топів, улюблену сукню, хоча куди я її там одягну. Але як можна залишити таку красу: легка котонова тканина, вільна спідниця, трішки нище колін, V-подібний виріз, який до самої талії оздоблює вишитий беріжок, та широкі рукави, теж з дивовижно вишитими візерунками квітів. Взуття, зарядне, навушники … ніби все.
- Мам, тат! Я готова! – голосно сповіщаю батьків.
- Не передумала добиратися потягом? Тато може тебе відвезти. – виглядає з кухні білява голова мами.
- Ех, мамінько, не розумієте ви всієї краси потягів. Тільки уяви, вагон, стукіт коліс, брянчання ложки об скляну чашку …
- Таргани, неадекватні сусіди, крик невдоволеної життям провідниці ось тобі й вся атмосфера. – по доброму бубнячи перебиває мене.
В чомусь таки вона й права, але ми цього не визнаємо. Вона взагалі в мене, класна жіночка, з незгасаючим ентузіазмом.
- Лінко, що там ти готова? Давай виїжджати, якщо не хочеш запізнитися. – тато єдиний, з сім'ї, хто кличе мене Ліною. Хоча він правий в 15:00 відправлення.- Щось в тебе замало речей, як на місяць. – з сумнівом дивиться на мою валізу.
- Ой та, як би я взяла більше ти б теж був не довольний. І так я готова.
- Мам, бувай не забувай. І удачі тобі на твоїй супер важливій конференції.- обіймаю та цьомкаю її в щоку.
Вона у мене мовознавець германських мов, просто фанатик своєї справи. Ну це можна зрозуміти по моєму імені. Тут взагалі, з ним, заплутана історія. Я мала бути АдЕліною, але тут втрутилася бабця, що нібито мені, вже давно долею вготоване ім'я, Ада. Є у нас одна легенда… Так от, мама вирішила, що псувати відносини зі свекрухою, остання справа, тому я АдАліна.
З татом швидко добираємося до вокзалу та знаходимо потрібний вагон.
- Так, Лінка щоб була там обережно, помогала старшим, не влипала в історії. – дає важливі настанови тато. Слухаю його з посмішкою.- І надзвичайно важливе завдання від мене.- з усією серйозністю продовжує. – постарайся знайти мені зятя.
Ось вам і суровий директор на роботі і сваха вдома , в образі мого тата.
- Тат для чого мені така головна біль, та й пожалій людину. – мені іноді здається, що я їм набридла і вони хочуть чим швидше мене відправити. Та все ж таки знаю, що вони мене люблять.
- Ну – ну. Добре йди займай вагон, – обіймаючи мене промовляє,- і не забувай дзвонити. Батькам привіт.
Ну чекай мене, край мого дитинства, подумки промовляю я заходячи до мого купе. Мені надзвичайно пощастило бути самій, можна спокійно зайнятися улюбленими справа, тобто слухати музику та читати черговий романчик. Так так так, я людина яка не хоче відносин просто фанатію від романів, фентезі та книг де описуються почуття, і просто неймовірні хлопці. Підкажіть де знайти такого в реальності.
І ні я не противниця стосунків, просто вважаю, що всьому своя пора та місце. Та й віру в долю ніхто не відміняв. Мені здається що в кожного з нас є своя дорога, роздоріжжя і варіанти вибору, але все це вже кимось прописане, хоча, ми й безперечно, самі вибираємо свої шляхи. Багато цих шляхів перетинаються, але лише один може йти в унісон з твоїм. Я такого, ще не зустріла, та й зі своїми стандартами сумніваюся, що такий знайдеться.
Вставляю навушники в вуха і під улюблені пісні проходить половина дороги.
Діставшись на вокзал, шукаю потрібний автобус, ледь не спізнююся. Ну все як завжди… Але ще трішки і буду в таких рідних краях.
2 години по тому
Тихий вечір… Вдихаю повітря на повні груди. Медово-п'янкий запах липи та солодкий матіоли, на повну заповнює мої легені, якщо пахне липа, отже, скоро дідусь викачає, смачнючий, липовий мед. Спражена сонцем земля, з полегшенням видихає, з настанням вечора. Тихий шелест листя та спів цвіркунів у нескошеній траві, дарує спокій та тепло душі.
Дивно, але мене завжди тягнуло сюди, ніби хтось смикає за невидиму нитку, яка прив’язана до моєї душі. Тут я відчуваю себе спокійніше та впевненіше, тут я ніби наповнююся силою.
Хоча, чому ніби, всі мої канікули та вихідні проходили тут, так, як батьки завжди зайняті роботою, або мають відрядження.
Із заплющеними очима, я можу знайти старий, великий клен, на якому досі висить гойдалка з шини. Скільки разів я зчісувала там коліна, і тишком лікувала їх подорожником і слиною, правда перед цим мене заспокоювали Юра і Варя.
Цікаво чи залишилися перед домом мої улюблені волошки та ромашки.
Ось так і швидко я дісталася до дому моїх дідуся і бабусі.
Ще на підході до фіртки відчула аромат, моїх улюблених пирогів з вишнею. Будинок та двір, все зазнало змін, але нічому не підсилу витурити з відси цю сімейну атмосферу. Відкриваю ковану фіртку, та погляд вихоплює, сучасний невеличкий будинок з мансардою. Під вікном росте великий, багряний трояндовий кущ.