ІХ

Вітер тріпоче волосся у прочинене вікно, пеститься, мов коханець, якому точно нічого не перепаде. Ластівка покірно летить асфальтом, поступливо дозволяє кермувати собою, визнаючи право господаря на себе. Незручну тишу салону вирівнює голосна музика, і ніхто не просить мене збавити гучності. Та я б нікого не послухала, якби навіть попросили. Якщо хочеться кричати, але не можна – потрібно відчайдушно верещати через музику. Вмикати та біситися. Мій рецепт. В книгах з психології про нього не напишуть, бо кожен має своїх павучків, що плетуть химерну павутину підсвідомості, яка часом непідвласна господареві.

Даріо мовчить збоку, стискає серце поглядом, повного відчаю, німого докору. Як не кричати?! Він дивиться невідривно, випалює мою душу, рве пришпорені нерви, які корчаться в судомній агонії. Йому важко. Я вірю. Відчуваю. Рішення не зміню. Мазохізм, якому позаздрили б поціновувачі червоної кімнати з «П'ятдесят відтінків сірого».

Тітонька з чоловіком вклякло мовчать позаду, звуку не писнуть, немовби відчувають оте крихке зречення, що невтомно миготить між мною та Даріо. Плакати не буду. Дала настанову і не зроню сльозу. Я крижана брила. Холодна та колюча. Вбите не воскресне. Смертний вирок підписала нам ще два дні тому.

Почувся хлип та бурмотіння Вальтера. Видно, заспокоює свою «Роксолану», яка ще не відійшла після прощання з мамою. Вони, коли прощаються, голосять так, наче котрась помирає від невиліковної хвороби, тому їде геть, щоб померти. А поки Майя доїде до кордону, мама з десяток разів подзвонить. І плакати будуть знову.

Ми під’їхали до залізничного вокзалу, ластівка гостинно роззявила багажника, вихаркуючи три валізи. Майя вкотре перевіряла сумочку на наявність квитків та документів, метушливо позиркувала навкруги, ніби чогось очікувала, або прощалася з рідним краєм. Тепер невідомо, як складеться і коли приїде. Чи відважиться поступливий зять на ще одну пригоду на українській землі. Чомусь думаю, що вражень йому вистачить на все подальше життя.

До прибуття потяга лишалося десять хвилин, які ми знуджено та ніяково коротали на пероні серед десятків таких же пасажирів та проводжаючих. Спочатку шлях поведе їх до Києва, а там хто куди. Наші гості до Італії, між пересадкою у них лишався час помилуватися столицею. Даріо нібито цікавився подіями, що сколихнули не тільки нас, а й світ, от нехай Майя зводить на Майдан. Правда, бруківку там вже поклали і коктейлем Молотова ніхто не жбурне. В час великих змін жити тяжко, бо вони не завжди на краще.

Даріо закрився від нас окулярами, вірніше від мене, нагадуючи неприступну скелю з яскравим написом на грудях Hawaii. Здається, в перше його побачила також у цій футболці. Символічно, нічого не скажеш.

Сонний народ, розімлівший від спеки, розгублено заметушився, коли на перон прибув довготелесий потяг, нагадуючи гусінь, котра повзе гілкою дерева, тільки у нього колії.

Майя побігла вперед шукати свій вагон, ми поволі ззаду, оскільки капіталісти пробивалися поміж людей з чималими валізами. Даріо і Вальтер волочили не менші. Мама ж меду туди запхнула, бо сала, варення і самогонки взяти відмовилися. Біля потрібного вагону зупинилися, і я обімліла, тому що зараз, цієї миті, все закінчиться, наче  й нічого не було. Моя італійська пригода з присмаком гіркоти та солоду їхала назавжди. Сама її відштовхнула, не уявляючи нашого майбутнього на відстані. Це не стосунки. І, щоб Даріо не говорив, проте виснажлива їзда за дві тисячі кілометрів, швидко обридла б, це ще не торкаючись фінансового питання. Та й скільки б тих поїздок було? Дві-три? На скільки вистачило б його сил, фінансів, почуттів?

Так я себе втішала, вішаючи усі перепони на Даріо. Завзято переконувала, що вчиняю правильно, навіть мудро, тому що позбавляю ці приречені стосунки статусу тягаря.

На шию розпачливо кинулася тітонька, розштурхуючи мою задуму, обіймала з усіх сил, цілувала і плакала. Ох, ці сльози! Не пересихають.

- Доню моя, пробач за все, – похапцем цілує в чоло та щоку, попутно втираючи власні сльози. – На той рік обов’язково побачимось. Ми приїдемо. А може ти до нас?

- Можливо. Буде видно, – підтримую її божевільну ідею, яку вчора за вечерею озвучив Вальтер. Було б добре, та я не знаю як складеться з роботою після закінчення академії. Не можу будувати далекоглядні плани, як от подорож до Італії, спочатку треба десь себе з отим дипломом приткнути, якщо вдасться.

Майя відвертається, хлипаючи, а Вальтер дарує щиру посмішку та зніяковілі обійми. Притулився похапцем, зблиснувши спітнілою черепушкою і бренькнув незграбне «До зустрічі». Я віддячую тим же, посміхаюся у відповідь, тамуючи подих, який заплутався у стиснутих легенях. Очікую дій Даріо. Дарма. Відвертається широкими плечима, показово плутається поміж людьми, що поспішають зайняти своє місце в потязі. Хочу кричати. Лупнути отою валізою по італійській макітрі, яка показово вбиває ігнором. А може так краще?

Я помічаю, як розгублено перезиркуються Майя з чоловіком, всміхаюся їм змучено, щоб заспокоїти. Ображене его чоловіка те саме, що вулкан в сплячці. Чорт зна’, коли бабахне!

Тітка ще раз мене цілує та рухається до провідниці, а мій погляд прикутий до спини, яка ображено височіла над іншими. Безглуздість ситуації, де двоє дорослих людей навіть попрощатися нормально не можуть, про які стосунки може йти мова, тим паче на відстані.

Та капіталіст добрячий витівник, справжнісінький поганець з нахабним писком, котрий раптово опинився біля мене, вхопив за підборіддя, змушуючи подивитися на нього.