VІІІ

Хто я тут і звідки, де коріння моє?

Хтось надсилає мітки, куди піти знайти себе?

Я дякую сьогодні за тіло, душу, ім'я

Рано чи пізно колись дійде все до кінця...

Lama «Знаєш, як болить»

         До вечора мене ніхто не зачіпав. Я намагалася крутитися на подвір’ї або в кухні, щоб не пропустити повернення Даріо. Все одно не встерегла. Благо, що Алінка поряд, котру хитрощами підіслала перевірити чи повернувся об’єкт на місце. Сестра відповідально поставилася до завдання, рознюхала обстановку і доповіла:

- Даріо курить за бабусиною хатою!

Я сама не проти висмалити порцію нікотину, щоб думки стали до ладу. Розлад між братами не давав спокою. Постійно думала як вони миритимуться, чи варто мені втрутитися, щоб посприяти цьому. А потім давала собі уявних лящів, бо втручання могло ще більше нашкодити.

Даріо не забив на свої обов’язки, привів Люциту, зиркнувши на мене похапцем, коли я вийшла з хати. Підійшла з наміром поговорити – отримала насуплені брови під коротке бурмотіння:

- Не зараз, Наталі.

Пішов. Нутрощами котилося розчарування, забивалося в очі слізьми. Я всього очікувала, але не відвертого нехтування. Виявляється, воно може бути болючим. Провела обличчям руками, ніби знімала залишки омани, змахуючи непрохані сльози. Істинно дурне дівча – плакати через чоловіка. Ще чого! Я також можу бути ображеною, гордою, неприступною, байдужою.

До того ж, мама скоро приїде - вечеря неготова, а я нюні розпустила. Зрештою, що готувала, пам’ятаю погано, бо мозок запрограмувався на клятого капіталіста з його нехтуванням. Відганяю марево темного погляду, а воно, курва, назад повертається.

            О десятій голосно лупнули вхідні двері, оповістивши про мамин приїзд. Вона сяйнула втомленою, але щасливою усмішкою, від якої мене скрутило. Я  почувалася, як в тій пісні «Без вины виновата я», ніби й нічого поганого не зробила, а скрізь завинила.

            З вітальні вилітає Алінка і одразу висне у мами на шиї. Чудово. Нехай відволікає неньку, бо зараз як гляне на мене, одразу зрозуміє, що я впорола чергову дурницю.

            Вечір  минає добре, поки не завітала Майя. Я намагаюся не дивитися на неї, досі в грудях мерзенне відчуття зради товчеться. Коли тебе підводять найрідніші – це удар без промаху. Куля, яка стовідсотково потрапляє в ціль.

            Майя вдавала, що їй цікаві геть усі подробиці маминої подорожі, а я що дуже хочу спати. Взагалі-то, не вдавала. Виснаження нервове, фізичне, духовне – я вичавлена. Забороняю собі думати про сьогоднішній день, бажаю всім добраніч та йду. Завтра буде кращим.

            Кажуть мудрі люди, що дурень думкою багатіє. Точно про мене. Ліпше не стало ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень. З боку Даріо – повний ігнор, абсолютна байдужість. Я переконувала себе, що також плювала на нього з найвищої гори, а насправді душу з м’ясом виривало. З тіткою говорила крізь зуби, щоб створити візуалізацію перед мамою, наче все як завжди. Ця наївність в мені колись помре чи це назавжди?

- Наталю, ви з Майєю посварилися? – стурбовано поцікавилася мама, збираючись на роботу.

Приховати розгубленість не вдалося. Погана акторка, потрібно практикуватися.

- Та ні. Чого б це ми сварились, – брешу і, сподіваюсь, не червонію. – Таке вигадаєте!

- Я не вигадую. Я бачу, що між вами щось не так. І Вальтер з Даріо надуті ходять.

- То в них і питайте, що там сталося, а то ви всіх собак на мене вішаєте, – мию чергову тарілку та вдаю гігантське обурення, вселенську образу, на яку буцімто не заслужила.

Благо, мама ведеться.

- Може й так, – зауважує з недовірою та йде.

Хух! Майже пронесло, проте більш ніж впевнена, що ненадовго.

А капіталістам потрібно віддати належне – своїх обов’язків не закинули. Єдине – відчувалася напруга між усіма нами. Недивно, що мама помітила, бо ж ми боялися потрапити один одному на очі. Сором спопеляв, і відчай. А ще я постійно поривалася спитати тітку чи брати помирилися, і сама ж вбивала ці пориви ще в зародку. Яка, власне, різниця – та нехай казяться скільки завгодно!

Проте, переконати сумління невдячна справа, бо воно з тобою постійно, і засунути його подалі, як радить більшість розумників, дуже тяжко. І, мабуть, точка кипіння досягла б свого апогею у нашій фантасмагорії на чотирьох, але Майя здалася першою.  Я їй за це безмежно вдячна. Несила волочити образи на собі, та й не вмію їх тримати, носитися, наче з писаною торбою. Мама часто називає мене запальничкою, тому що спалахнути можу будь-коли, але й гасну швидко, ніби не палала. Образа – то камінь на шиї, він тягне до низу, я люблю ходити рівно.

Ми сиділи з тітонькою на порозі та методично скубали пір’я з ошпарених індокачок, яких мама зарубала вранці і чкурнула на роботу. Завжди дивуюся, як вона може холоднокровно відтяти пернатим голову. Я слабкодуха в цьому плані. Не можу згубити життя, яке ціле літо ростила. Правда, в каструлі воно не наганяє відрази, навіть навпаки.

- Наталю, - порушує мовчанку тітонька, – ми скоро їдемо.

- Я знаю. І що? – відповідаю глузливо, бо кричати хочу. Обійняти б її, і знову стати найріднішими людьми на світі.