VІІ

Давай мовчати про то, шо дівчата

Не вміють сховати, не можуть спати

Давай про мене і про тебе мовчати

Мовчати аж поки не захочем кричати.

Скрябін та Ірина Білик «Мовчати»

Ранок розцвів сонячним мерехтінням, що безсоромно зазирало до вікна, немовби нічна негода - примха пітьми, якій закортіло веселощів.

Я солодко потягнулася, впиваючись теплом, що грало на шкірі, приємною важкість розімлілого тіла. Сонце … Як сонце? Корова!!!

Надшвидкий зореліт «Пилипчук Наталія Тарасівна» зіскочив з ліжка, видаючи несумісні з нормальною людиною звуки.

 Кинулася до дверей, а тоді помітила, що гола. Розпачливо ганяла кімнатою, збираючи розкидані речі,  на ходу дубила футболку та шорти, врізалася у всі наявні меблеві кути, але про біль не було часу думати. Досить того, що покривилася. Вискочила до вітальні, відшукала настінний годинник, який показував одинадцяту п'ятнадцять. І, здається, я одразу стала сива. Корова в хліві, а скоро обід. Недоєна! Зашморг на шиї затягнувся тугіше. А де Алінка? Вона не спить так довго. Кинулася до кімнати сестри, застала пустку. Галопом вшкварила на вихід, не чула під собою землі, поки голосний впізнаваний окрик «Наталю!» не зупинив мене у дверях. Я так злякалася, що мало не зробила калюжі під собою. Скрипуче-лютий голос Майї з нотками вселенської злоби, так сильно, тієї миті, нагадував мамин, що сиві волосини у мене точно з’явилися. Я поволі повернулася, висунувши з-за стіни голову, а потім тіло. Тітонька сиділа за столом в білій хустині з синім бережком та маминому пістрявому халаті, який призначений суто для хліва. А погляд! Сварочний апарат так не сліпить. Він роз’їдав мене іскрами, які боляче застряють в очах,( тато їх зайчиками називає) поки вказівний палець правиці нетерпляче виводить візерунки на столі.

- Куди біжиш? – хитро цікавиться вона.

- Корова в хліві, – тягну обережно, вже здогадуючись про відповідь.

- Та чого ж, на пасовиську, – дарує солодко-уїдливу усмішку.

«Вона все знає», - летить головою.

- Алінка де?

- З Вальтером.

- А Люцита?

- Даріо вивів.

Я переводжу подих, йду до кухні і присідаю навпроти тітоньки. Вона встає, починаючи чаклувати біля плити. Її спина пряма, як шмат бляхи на нову огорожу, а руки рухаються сповільнено, вправно насипають каву до кавоварки та лють молочко до мацюпусінької каструльки. Я люблю каву з цукром та молоком. Майя це знає, і про нічний рейд Даріо знає. Стопудово! А він молодець, не проспав.

- Вночі не злякалася?

Ох, як солодко стелить, хоч би не знудило.

- Ні, – пищу, прочищаючи горло.

- А я злякалася, – Майя сідає на стілець, кидається ядучою посмішкою, від якої скручує живота. Чистої води, катюга! – Уявляєш, встала, щоб вікно зачинити та телевізора з розетки витягнути, зайшла до Даріо, а його нема.

Її акуратні бровенята глузливо підстрибують, а я, як отой коник-стрибунець, блуджу очима по шафках кухні в пошуках відповіді, якої від мене чекають, і не знаходжу. Кавоварка подала звук, Майя хутко переключилася на неї. Налила в горня, додала молока та цукру, підсунула мені до носа, зваблюючи запашним ароматом. Так моя нічна пригода пахла.

Я глипнула на тітоньку, розмірковуючи, чи ще довго буде мої нерви скубати, околясом хороводи водити, ніби на слід маніяка натрапила. Взяла горня, притулилася вустами, ледь вмочивши, щоб не обпектись. Чекаю. Боятися вже нічого. Я доросла дівчинка.

- Наталю, – надтріснутий голос Майї видав неприродній фальцет. – Ти нащо… Ви вночі… Нащо ти це зробила?

Я скинула тривожний погляд, блудила тремтливим тілом співрозмовниці, в очах якої виступили сльози. А потім злість. Зуби зціпила і по столу хрусь, аж шибки у вікні стрясло. З горняти розхлюпалася кава та обпекла мою руку. Я квапливо стерла гарячі бризки, впираючись ошелешеним поглядом на родичку. То вона навіть так уміє!

- Що зробила?

Я ж не дім спалила, лиш ніч з капіталістом провела.

- Наталю, не доводь! Чим ти думала? – тітоньку трясло, як в гарячці.

- Ну, точно не головою, – намагалася жартувати я, та прокололася. Конкретно.

І так округлі очиці Майї стали завбільшки з футбольне поле, мені вдало, як тенькають капіляри від задушливого обурення.

- Та я тебе..

Вона не договорила, вхопила рушник, що висів на стільчику та скочила до мене. Пахло смаленим. Невже битиме? Я бита не була, навіть татом.

Я підхоплююсь з місця, зіштовхуюсь з нападницею практично ніздря в ніздрю та перехоплюю рушника, вириваючи його. Відкидаю люто, уже не стримуючи свого невдоволення. Замахала! Спопеляю тітоньку не менш навіженими поривами, викрикуючи матку-правду у перекошений фейс:

- Як захочу -  так і зроблю! Не ти будеш мені вказувати. Не хвилюйся, квітка моя давно зірвана, честь не постраждала.

Тепер її очі стали квадратні. Ніколи не думала, що вона така поборниця моралі. А ще кажуть, що Європа розбещена. Он, мою тітку не розбестила. Як тільки вдруге заміж вийшла? Чи Вальтер до весілля терпів?