ІV

Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто – ти і я...

Kozak System «Не моя»

         Ми стояли обабіч дороги маленькою зграйкою, поряд велика спортивна сумка, куди мама спакувала татові пожитки.  Незабаром мав під’їхати міні-автобус робітника з бригади, в якій тато працює десь з рік, щоб відвезти їх на будівництво багатоповерхівки в столиці нашої багатостраждальної країни. Раніше тато їздив до Москви, де вдавалося непогано заробляти, але, в зв’язку з подіями, що колотили народ, наче масло в ступі, змушений був покинути ці заробітки. Поривався до найближчого закордоння, оскільки безвіз відкрив багато можливостей, проте мама заартачилась. Я підтримала. Грошей завжди мало, вічно вилазить дірка, яку потрібно терміново закрити, а жити коли? Та й рідна земля не так лячно гатила невідомістю, як загадкова Чехія чи Польща. Зрештою, вже мали одну жабу-мандрівницю, а як згадати,  що раніше татові не вдавалося, через п’янку, більше місяця на жодній роботі затримуватися, то тепер ми щасливі люди.

         Під’їхав транспорт, Даріо допоміг закинути татові сумки, поки той розціловував своє жіноче царство. Стримано потис італійцям руки, і зник в темному салоні авто, яке забирало його на три тижні. А там бульбу копати. Приїде. Викопаємо і роз’їдемося знов. Сільська круговерть, яка товчеться навколо бульби.

         А наразі перед нами стояла інша проблема – солома. Тато домовився про прес, який її зтюкує, щоб простіше було перевезти.

         Майя вирішила не чикатися з притягнутими за собою чоловіками і призвичаїти до сільських буднів. Тим паче, думаю, Даріо буде не складно помахати вилами та спресованою соломою, якщо вдається так ефектно давати спортивні концерти ранками. Виявляється, у нього режим, який порушувати не можна, ану ж квадратик на пресі пропаде. Тому в понеділок, спозаранку, він вийшов на тренування, яке розпочав з бігу до річки та назад. Першим цю оказію уздрів тато, бо виводив Люциту на пасовисько. Сусіди не забарилися з гарячими жартиками та цікавими питаннячками, які сипалися на маму та Майю. Наступного дня концерт вийшли подивитися усі сусіди, точніше жіноча половина. Навіть матушка! Бідна жінка, ото гріха набралася! Правда, потім її засік батюшка. Мабуть, влаштував вдома тихий скандал, тому що більше її ніхто не бачив.

Я той концерт побачила в середу, коли годувала посрань. Недивно, що Даріо став таким популярним, а батюшка злим. Матушка ж молода та гарна. Як в тій пісні «Чорнії брови, карії очі …», от чоловік, хоч і богобоязкий, не витримав. Навіть Майю зловив дорогою до крамниці та висповідав, бо негоже заїжджим іноземцям пресом світити та навколишніх до сум’яття схиляти, на те є відведені місця. І батюшку не хвилювало, що їх в селі нема.

Наступного дня ми тюкували солому. Даріо справно порався з вилами, наче все життя в руках тримав, прес поїдав та плювався тюками, які Вальтер хутко складав на воза. Таку б підмогу кожного року, а то з татом або мамою. Тяжко.

Ми з Даріо нікому не розказували про пригоду з жигулі. Не змовлялися навмисно, просто мовчали, ніби й нічого не було. А вчора возила іноземну родину до Березного на закупи, де першим ділом почвалали до центру мобільного зв’язку, щоб нарешті підключитися до цивілізації. Ввечері Майя пароль від вайфаю взяла – італійці залипли у фейсбуці. Ще голосну та дратівливу розмову Даріо телефоном чула, коли корову заганяла. Навіть не відала, що він може голос підвищувати. Довів чоловіка хтось. Мабуть, кралі, до яких на Ібіцу не приїхав. Негідник!

Віз був загружений під зав’язку, аж з обрешіток вилазило. Цього разу італійці виявилися кмітливіші, пов’язали на голови хустини, але Даріо зняв футболку. Не стала переконувати, що згорить, наче яєчня, на серпневому сонці, нехай трошки помучиться. Йому корисно, а то влаштував вистави, продиху нема. Скоро точно татову люшню дістану, щоб шмарклячок відстрілювати, які за огорожею баньками світять.

Ми зробили три ходки, складали тюки до клуні. Піраміда височіла аж під дах, я залізла драбиною до гори, щоб правильно розкласти солом’яні цеглини, аби вони не теліпнулись до низу. Даріо притримував драбину, певно, йому ще не доводилося займатися таким невдячним ділом.

- Злазь. Вони не впадуть.

Послухалась. Впевнено спускалася перекладинами до низу, проте один настирний капіталіст вирішив притримати мене за талію. А за крок до твердині легенько підхопив та поставив. Відпускати не поспішав, лиш дозволив повернутися до нього обличчям. Я не поскупилася, нагородила його промовистим поглядом, та чомусь не подіяло. Смикнулася, він зчепив руки сильніше. Шкіру крізь футболку пекло.

- Ти чого? – насупила брови, бо погляд його геть не подобався. Дивний. Блудливий.

- Нічого, – хрипить тихо. – Тримаю, щоб не впала.

- А я подумала, що німецького порно надивився, вирішив мене головною героїнею зробити.

Поки спантеличеному капіталісту доходили мої слова, хватка ослабла і я вирвалася на волю.

Ввечері Майя прибігла по сметану, бо розпусний іноземець перетворився на печеного рака. Подивимося, як він завтра виставу зіграє, а перед тим ніч відбуде.

            Ближче до вихідних батарейки тітоньки вимагали простих земних радощів, точніше танців. Невгамовна. Навіть сорок баночок аджики не втамували запал. Вальтер так самовіддано допомагав, кришив яблука, що мимохідь, та й замилуєшся. В купі нарізали овочі, Майя вчила чоловіка українських слів, він мене італійських. Найбільше припало до душі «girare». Італійською «поворот», українською звучить як «курва». Гадаю, пояснювати значення необов’язково, і так всі знають. Даріо тримався осторонь. Постійно говорив телефоном, клацав  щось, іноді на хриплячий крик зривався, зі мною практично не говорив. Подумаєш, невелика втрата.