ІІІ

В саду гуляла, квіти збирала,

В саду гуляла, квіти збирала,     

Кого любила, причарувала.         

Причарувала серце і душу,

Причарувала серце і душу,         

Тепер з тобою гуляти мушу.

Українська народна пісня у виконанні гурту Los colorados (круті хлопці)

Зранку мама годувала посрань сама, я дозволила собі довше поспати. Коли тато вдома, більшість моїх обов’язків по господарству лягали на його плечі. Посрані у нас було тьма-тьмуща – кури звичайні, кури бройлери (з бездонним шлунком), індокачки, ще й кролі, до повного щастя. Колись я страшенно обурювалась цій кількості живності, але спаковані торби на навчання, куди мама клала всю ту посрань тушену, печену, варену, щоб дитина не голодувала, трохи пригасили мій запал. Я реально могла тижнями не готувати, завдяки її клопотам.

Я цупила каву, коли до хати зайшла мама, обдаючи колючою блакиттю з очей. А в мене карі, як у тата.

- Встала.,– ніби питала, ніби констатувала. Киваю, бо щось її настрій мене тривожить. – Чого костюм Даріо в машинці опинився? Я його повісила, до речі.

Пильний погляд мами і мій ступор товклися в поєдинку, допоки я не випалила напівправду:

- Ластівка в калюжу сіла, він вийшов, штовхнув… Ну і результат.

Для правдоподібності плечима знизую, мовляв: «Буває».

- І де ви ту калюжу знайшли?

Ух, НКВДист – нігті з м’ясом видирає. Село асфальтоване, підозри виправдані.

- Та отут, в провулку, – тицяю правицею в потрібному напрямку і віями кліпаю чесно-чесно.

- Ну, може й правда. Даріо Майї те саме сказав, коли посеред ночі голим прийшов.

Я ледь не вдавилася ковтком кави, який болісно пройшовся трахеєю. Це квіточки, ще допит від тата пережити. Той у калюжу не повірить, а точніше у її розміри.

Я увімкнула телефон, який показав майже два десятки пропущених від Олексія. Видно, пора занести номер до чорного списку. Наші шляхи розійшлись остаточно.

Потім мама та Майя пішли до церкви, а повернувшись ми зібралися на цвинтар. Дідуся з бабусею провідати, і Максимка – нашого хлопчика. Наш найбільший біль. Тато відмовився йти, сказав, що їде до Васильовича про комбайн домовитися, та, насправді, не хотів, щоб хтось бачив його розпач.

Ми йшли вздовж дороги. Зустрічали односельців, які проводжали нас зацікавленими поглядами. Ну, це й зрозуміло, не кожен день по селу італійці ходять, ще й з черепами набитими на футболці. Уявляю, як бабці, корті щойно з церкви, хреститися будуть. У Даріо ж не знайшлося іншої вдяганки недільного дня.

 До цвинтаря близько кілометра. Дівчатка попереду, чоловіки позаду. Жодного разу на Даріо не глянула, хоча чула на собі його погляд. Вкрадливий і нахабний. Мабуть, вчора чоловіку не дійшло, що не на ту напав. Невже, якщо ти з села, то маєш пісяти в труси, бо пощастило зустріти іноземця? Кинутися йому на шию і віддатися, щоб потім в старості було, що онукам розказати. Відколи лягти під чоловіка стало досягненням? Чи я мала претендувати на його гаманець за надані послуги в ліжку? Невже довжина спідниці вказує на наміри дівчини? Дилема.

Я пхала до голови, що завгодно, аби не думати про Максимка. Його нема з нами майже шість років. Страшна смерть, подарована рідним батьком. Коли Майя надумала чкурнути до Італії, бо зарплатня вчительки української мови була мізерна, а Роману, її колишньому чоловіку, не вдавалося добре заробляти – Максимку виповнилося півтора року. Тітонька вийшла на свою колегу по роботі, яка також кинула все і подалася до Італії, та й намилила лижі до батьківщини піци. Мама відмовляла дарма, а бабусі вже не було, щоб настановити дитя нерозумне. Майя з чоловіком на той час жили в її хаті, ми перебралися до свого кутка, який будувало пів села. Мама - перша помічниця на село, якщо потрібно навшивати уколів чи поставити крапельницю. Люди віддячували допомогою. Тато з радощів приповзав кожен божий день п’янючим, через рік це закінчилося спазматичним припадком та лікарнею. З того часу і краплі до рота не бере. Лиш тепер я дізналася, що у мене є батько – не п’яниця, який під генделиком валяється. Подібне траплялося не часто, проте засіло в пам’яті міцніше реп’яха.

Спершу Роман дбав про Максимка, доглядав обійстя, влаштувався вантажником у супермаркеті, тітонька справно слала єрики – жити ставало легше, і йому, і нам. Вона змогла вибити посвідку на проживання строком на два роки, раз в тиждень зідзвонювались телефоном, потім інтернет провели – скайп став вікном в інший світ.

В десятому класі, осінню, я зламала руку на фізкультурі. Мама повезла мене до лікаря, тато бавив Максимка. Якраз повернувся із Москви, куди їздив на заробітки. Мені наклали гіпс та відпустили додому, а дорогою до автовокзалу, яка вела через парк, на одній із лавочок, прилаштувавшись тісто один до одного, сидів Роман із незнайомкою. Останнім часом він частенько не ночував вдома, говорив, що взяв нічний заробіток на сірниковій фабриці. Фабрика виявилася чорнявою жіночкою із смішинками в очах. Вони тоді нас не помітили, а ввечері, на кухні, між батьками та Роман відбулася розмова, змісту якої я не знаю донині. Вранці побачила Романа з валізою, навіть з сином не попрощався. Того ж дня ми дружньою компанією сіли біля старенького комп’ютера та набрали Майю. Тато вирішив розказати все сам, поки цього не зробили добрі люди. Якими ж наївними дітьми ми собі здались, коли виявилося, що Майя знає про коханку. Добрі люди нас попередили.