І

Що ж, мої найкращі читачі, запрошую Вас поринути у нову історію, яка, свого часу, сталася в моїй родині. Дуже давно плекала надію виписати її в книгу і, нарешті, зважилася, бо, як на мене, вона цього варта. Не змогла втриматися від своїх улюблений епіграфів, взявши за основу пісні українських виконавців. В кінці до кожного розділу буде посилання на https://www.youtube.com або мою сторінку у фейсбук, де можна послухати та подивитися кліп на дану композицію, але це за бажанням. Приємних вражень.

Ти завжди таку шукав,
Щоби була не як всі:
Міс, модель, а головне,
Трошки було в голові.
Де ти?.. Де ти?.. Де ти?..
Де ти?.. Де ти?.. Де ти?..
Де ти?.. Де ти є?..

Андріана та В. Левицький «Ой, Мамо»

На вулиці плюс тридцять п’ять. Ластівка летить мокрим асфальтом, вітер свистить у вухах, даруючи прохолоду в прочинене вікно. Скоро в салоні буде пекло. Напече італійський зять дупу. Я єхидно осміхаюся. Майя вшкварила. Італійця нам везе! Тепер мачо в родині буде. Зрештою, тітонька заслужила й на принца Чарльза після того, що пережила. Шкода, він уже зайнятий. Вона вчора подзвонила мамі і поставила нас перед фактом. Звучало приблизно так: «Маріє, я вийшла заміж. Завтра о дванадцятій зустріньте нас на залізничному вокзалі. Нічого не питай. Приїду, розкажу. Всім цьом!» І вирубалася. Мамині очі на потилицю заскочили, тато лиш посміхався у вуса. Зустріти закордонне паньсто доручили мені, ще й Алінку підкинули, яка встромила голову поміж сидіння і визирала кожне зустрічне авто.

- Алінко, сядь! Поліція помітить твою голову і нам штраф дадуть, – вдавано сердито гримлю на сестру, яка одразу мене слухається. 

У нас з нею різниця п'ятнадцять років. Тато жартував, що вони ту снігуроньку випадково в купі снігу знайшли, бо сестра народилася в лютому, а снігу того року насипало, що з хати ледве вдавалося вилізти. Страшно хотів сина. З пологового нам видали Алінку.

На вокзал приїхали за п’ять хвилин до прибуття потягу. Я тримала сестру за руку, яка весь час поривалася вирватися. Довкола стільки цікавового, а я до себе прикувала. Сонце смалило, як в тропіках. Я посунулася в тіньок, відкинутий будівлею вокзалу. Алінка таки випручкалася і, наче дзиґа, почала намотувати кола біля мене. Не стала зупиняти. Це зробив звук наближення потягу. Мале веретено завмерло, карі оченята зробилися незрівнянно здоровецькими, коли узріла чудо вітчизняного машинобудування. Він пронизливо свиснув, а сестра злякано підскочила і зайнялася сміхом. Як мало дитині для щастя потрібно, всього-на-всього потяга побачити. Правда, вперше в житті.

З вагонів, немов галасливе зібрання домашніх качок, посунули люди. Я вхопила Аліну за руку, притримуючи біля себе та визираючи тітоньку. Стріляла очима в різнобіч хвилини зо дві, але першою гостю вихопила Алінка. Вона рвучко висмикнула свою руку та кинулася на маяк величезної подовжньої коробки, в якій гордовито сповилася чарівна лялькова красуня. П’ята лялька відколи Алінка народилася. І кожного разу у тітоньки нова зачіска. Цього року руде каре, яке відтіняло блакитний погляд, зробивши Майю на декілька років молодшою.

Я рушила за малою засранкою, яка вже стояла зацілована та винагороджена черговою подругою, майже у свій зріст. З поміж переполоху на пероні, помітила голомозого худорлявого чоловіка в темних окулярах, десь під сорок, що тримав дві валізи в руках та принадно посміхався то Майї, то Алінці. Ось ти який, зять закордонний! Трохи спітнів, сліди проступали крізь білу футболку, а так нічого. Високий, підтягнутий, голомозий. Це не біда. Треба комусь в сім’ї і черепушкою світити. Я порівнялася з гостями, і нарешті тітонька мене побачила, а то крутить головою, як совеня, що вперше світу явилося.

- Наталю, доню моя! – вона кинулася мене обіймати, я скривилася. Яка доня? У нас різниця десять років, а не сто. – Це мій чоловік, Вальтер, – обняла його за спину рукою та змусила посунутися вперед. Він посміхнувся щиро, проте невпевнено. Ще б пак. Хто його зна’, цих нових родичів. – А це Даріо, брат Вальтера!

Майя озирнулася, вишукуючи вказану особу, яка виплила з-за спини брата та весело посміхалася. Цей молодший. Близько тридцяти. І тут пізні діти. На голові добряча чорнява чуприна, на очі причеплені окуляри. Капіталісти! Їм сонце вічно зіньки сліпить.

Височенький сюрприз зняв з носа модний аксесуар та пульнув в мене зацікавленим карим поглядом, не оминаючи жодної деталі. Виставив білосніжні зуби, мабуть, добряче стоматологу євриків за це чудо відвалив, та простягнув руку. Я на автоматі подала свою, обливаючись шоком. Ще один родич? Нащо нам брат? Зятя цілком достатньо. Бідна моя мама. У неї голова облізе, ночами не спатиме, мліючи над питанням: чим нагодувати нових родичів?

            Він потис мою руку квапливо, обдавши спітнілим теплом великої долоні та сховав її до задньої кишені блакитних джинсів. Звичайна біла футболка з написом на грудях Hawaii принадно відсвічувала на засмаглій шкірі, виграючи випуклими м’язами. Півень настовбурчений, знайшов де пір’я розпускати.

            Ми галасливою компанією подалися до авто. Моя ластівка. Моя гордість. Тато купив її чотири роки тому. Ауді сто. Вишнева. Вживана, проте на газу. Ламається рідко. Служить віддано. В селі я розбещена дитина, бо тато пустив мене за кермо. Кістки миють по-чорному. А ще декілька років тому, захлинаючись слиною, шепотілися у нас з мамою за спиною, тому що він був непроглядним п’яницею. Тепер господар на все село. А кісточки смокчуть далі. Досі дивуюся, чому мама його не кинула. Мудрість чи дурість?