Частина 1

З давніх-давен наші діди і прадіди легенду про вічне дерево розповідали. Казали, ніби воно почало рости, коли сонце перший раз його побачило. Потягнулися гілки дерева до хмар небесних, а корінь могутнього велетня під найвищими скелями сховався.

І ось, дерево виросло. На землі люди і звірі з'явилися! Почали по світу дракони та птахи літати. Тільки-но сонце когось з них побачить, відразу про нього книзі доль розповість. У ту ж мить на вічному дереві листочок з новою долею народжувався. Білі листочки життя королям передбачали, червоні - шляхи сміливих воїнів в собі хоронили, жовті - пахарям належали, а кольорові всім звірям, птахам та гадам на цьому світі.

Та от біда, жила в той час одна дуже зла відьма. Все своє життя вона від сонця ховалась, а коли дитину народила, вирішила малюка теж сонечку не показувати. Не хотіла підла чаклунка, щоб книга доль для її дитини обрала майбутній шлях та його життям, як всіма іншими на свій розсуд керувала!

Як дізналося сонце про це – дуже розхвилювалося. Захотіло воно підлу відьму покарати та так і не змогло, бо чаклунка ж лише вночі із своєї печери виходила. Чаклувала відьма, осипала страшними прокляттями книгу доль й вмираючи, наказала синові аби той ніколи до сонця не виходив. Хотіла відьма, щоб її син знищив сонце та книгу, знайшов вічне дерево й почав світом правити.

Пообіцяв маленький чаклун матері, що виконає її останню волю. Попрощався він із злою відьмою, закрила вона очі й назавжди заснула. Після себе синові лише чорного птаха залишила. Та тільки но вечір на землю прийшов, як визирнув хлопчик з печери й голосно закричав:

- Прийде той час, коли я заволодію вічним деревом!

Почув це заєць, який якраз біля печери блукав, відразу побіг до сонця і все йому розповів. Вислухало сонце крихітного звіря й до книги доль поспішило. Почула це віщунка, заворушила своїми сторінками й виповзла з них величезна тінь. Побігла ця тінь до дерева, по гілках на верх видерлась і перетворилася на чорний лист, а на білих сторінках страшне пророцтво з’явилося:

"Прийде чаклун до вічного дерева, щоб їм заволодіти. Потемніє небо від чорного птаха, який заплаче сльозами кам'яними. Будуть ці камені падати, поки вічне дерево не зламають. Та якщо знайдеться той, хто не злякається злого чаклуна й захистить вічне дерево, тоді для великої битви час прийде"…

Ворухнула віщунка білою сторінкою й більше жодного слова до пророцтва не додала, бо не могла книга долю чаклунові написати, адже ніколи його не бачила!

Довго думала вічна книга разом з сонцем, що їм робити. Ніч пройшла, день прокинувся. Йшов час, весни змінювалися на літо, за спекою приходила осінь, потім знову лютувала зима, і от, нарешті віщунка наважилася про майбутнє світу знову заговорити:

- Всі, хто на цьому світі живе вже мають свої долі. Не можу я на свій розсуд їхні шляхи змінювати. Тому напишу нову, яка буде належати захиснику нашого дерева. Цю долю отримає той, хто не злякається чаклуна й зможе заради інших від свого життя відмовитися. Саме він і буде боротися з чаклуном. – Вирішила книга.

Вийшло ясне сонечко на небо і подивилося на землю. Бачить, на високій скелі біля озера блакитного, яструб присів. Втомився, ледь крилами махнув й тихенько голову опустив. Очі закрив, от-от засне. Пожаліло його сонечко, промінчиком своїм зігріло. Розправив яструб крила, подякував сонцю за його турботу й тепло, адже усю ніч не спав, до самісінького ранку полював заради діточок своїх, щоб вони з голоду не померли.

Піднявся яструб до хмар. Біля сонця закружляв, закрутився, немов сили в нього нізвідки взялись. Туди-сюди літає, зупиниться на мить і знову до сонечка поспішає, а те й вирішило у яструба спитати, чи не знає він того, хто б захотів вічне дерево від чаклуна захистити. Розповіло сонечко яструбу і про книгу і про дивне пророцтво, яке від віщунки почуло.

- Я чув про це дерево. - згадав яструб. - Невже прийшов цей час? Скільки ж років минуло?

- Ох і багато з тих пір. Хлопчик вже певно виріс, не сьогодні, так завтра піде дерево шукати. Отож потрібен нам той, хто чаклуна цього не злякається і наважиться з ним вступити в запеклий бій!

Не розгубився тоді яструб й підказав сонцю, як можна захисника для вічного дерева знайти. Адже той, хто проти чаклуна піде, повинен бути не лише сміливим, але ще й сильним. Тому, яструб порадив сонцю зібрати в одному місці всіх людей, птахів і звірів, щоб вони зійшлися у чесній боротьбі та знайшли переможця, який отримавши долю охоронця вічного дерева, урятував би усе живе на цьому світі!

І от, обравши для великої битви високу гору, на якій яструб вранці відпочивав, сонце продовжило на небі сяяти, сподіваючись, що може хоч сьогодні страшного чаклуна побачить. Розуміло сонечко, що чаклун усе одно про битву дізнається й спробує їм завадити знайти охоронця дерева. Тому вони з яструбом мали бути вкрай обережні.

- Що ж, - сказав яструб, - я зберу всіх біля високої гори. - Крикнув він на прощання і змахнув крилами.

Полетів яструб над широкими морями, і глибокими ярами, аж раптом побачив величезного змія. Червоні очі зміїні блищали немов справжні рубіни, з пащі валило полум’я, а довжелезний хвіст ламав все на своєму шляху. Покликав його яструб й запросив до високої гори. Як дізнався змій, чому його на битву звуть, відразу погодився. Зрадів яструб та полетів шукати тих, хто б теж погодився охоронцем дерева стати.

І от вже, коли зірки на небі затанцювали, пролітав яструб над лісом і помітив у траві лева. Спустився яструб на землю до царя звірів підійти наважився. Не знав він, що його якраз побачив той самий чорний птах, який злому чаклуну служив.

Вдень цей птах усюди літав, все винюхував та підслуховував. Чекав помічник злого чаклуна раптом, хто щось про вічне дерево знає й йому розкаже, а коли ніч зоряним покривалом небо застеляла, тоді птах до свого хазяїна повертався й розповідав йому про, що за день дізнався й відправлялися вони разом дерево шукати.