14. Вона – підозрювана

Лиш тьмяне світіння направляє вперед,

ним прагну дібратись до правди грішної…

Рад на мить повертає до мене голову, а коли знову сконцентровується на дорозі, запитує:

– Про що думаєш?

Здається, це вперше, коли цей чоловік вирішив поцікавитися моїми думками, і це дає невелику надію на те, що він не просто використав мене в готелі як жінку, а й зацікавився моєю особистістю. Нестямно хочеться йому подобатись, хоча й сама не розумію навіщо. От просто це прагнення сидить глибоко в мені ще від першої зустрічі й не зникає. 

– Я… намагаюся згадати моменти, коли б Броніслав міг відволікатися на ще одну родину. Він їх приховував від всіх, хоча й міг кинути мене. Чому він цього не зробив? 

– Можливо, кохав тебе? – припускає Рад, який здається, не проти відвертої розмови.

Закушую нафарбований бордовим ніготь і застигаю у роздумах.

– Не знаю. А ще думаю, він все-таки пішов на зраду через те, що я не могла йому родити спадкоємця. 

– У цьому є логіка, – поміж моїх слів вставляє Радомир.

– Сподіваюся, той зв’язок, який породив дитя, був єдиний, і що Броніслав не бігав до іншої жінки на постійній основі, бо якщо це було так –- він мені нескінченно брехав. А це нестерпно сприймати як реальний факт.

– Розумію… – Радомир слухає мене і киває, наче психолог, хоча навряд він навіть приблизно може уявити, як мені зле. 

Не дивлячись на осінню прохолоду, розхристую кофту. Вона спадає до середини спини, і я залишаюся в топі. Повітря все одно не вистачає. Пальці холодні, а всередині все аж горить вогнем від руйнівних емоцій.

– Я думаю, ми зараз все з’ясуємо. Не роби висновки заздалегідь, – радить мій охоронець.

Тим часом ми заїжджаємо до дворика елітного району, де багатоповерхівки стоять напівколом, і паркуємося біля під’їзду. 

– Підеш зі мною? – повертаюся до Рада.

– Звісно. Я ж твій охоронець. Забула? 

Мені стає тепліше на душі. Взагалі не хочу, щоб Рад залишав мене ні на мить. Лише з цим чоловіком я почуваюся захищено, хоча зі стану розгублення й збентеження не можу вибратися ще від смерті Броніслава. 

Ми заходимо у ліфт і підіймаємося на останній поверх, де, як виявляється, знаходиться пентхаус. Рад тисне на дзвінок і ми завмираємо в очікуванні. 

– Про що нам говорити? – тихо питаю. 

– По-перше, про те, що бізнес має перейти до тебе. Не квапся заявляти про правду, яка тобі вже відома. 

Тільки-но Рад закінчує казати, як двері ледь прочиняються. Я стримую всіх своїх демонів, щоб не роздерти жінку, яка зараз вигляне з-за дверей. Але напруження швидко спадає, коли на порозі з’являється дівча. Щире, привітне з милими хвостиками. Це дитя нас уважно розглядає, не відпускаючи ручку дверей.

– Вона не схожа на Броніслава, – шепочу Радомиру.

– Чому маленька дівчинка має бути схожою на гладкого чоловіка? – хмикає Рад, який чомусь у цю напружену мить вирішив, що буде доречно пожартувати.

А тоді я помічаю, що у неї колір очей, як у Броніслава. І це вже перша схожість, але все одно у мене є тінь сумнівів, що вона може бути донькою мого чоловіка.

Раптом чується невдоволений жіночий голос з кімнати:

– Еммо, хто тобі дозволив відчинити?!

З’являється доглянута жінка в кімоно й сканує мене ворожим поглядом. Янголя одразу ж вбігає у глиб помешкання.

– Неочікувано, – каже жінка з платиновим блондом, чим дає зрозуміти, що впізнала мене. – Я сподівалася на зустріч в офісі.

Не можу не дивитися на неї зверхньо. Ледь стримуюся, аби не бовкнути зайвого. А напруження в цей час так і витає в повітрі.

– Я бачу, ви мене впізнали. Впустите?

Вона неохоче пропускає мене, але перед Радомиром загороджує шлях.

– Я – її помічник, – пояснює він і свердлить її своїм грізним поглядом.

– Так, я без нього нікуди. Пропустіть, – майже наказую, і тепер господиня кориться. 

Ми втрьох проходимо у простору світло-сіру кімнату з інтер’єром на сучасний лад, я сідаю на диван, суперниця на стілець, заклавши ногу на ногу, а Рад залишається стояти біля дверей. 

– Нагадайте ваше ім’я, – прошу, все так само стримуючи себе.

– Діна Віталіївна.

– Гаразд, Діно. Я, чесно зізнаюся, мало знаю про вас і фірму Броніслава. Як давно ви на нього працюєте?

– Понад десять років, – звучить відповідь, яка дає зрозуміти, що дитина все-таки може бути від мого чоловіка.

– Чимало, – вдумливо киваю. – Я чула, ви зараз продовжуєте працювати на фірмі й навіть керувати нею, хоча й не маєте таких повноважень. 

– Я була помічницею Броніслава, і він мені довіряв приймати рішення. А зараз я продовжую робити те, що робила роками. Не більше. Тим паче ви довго не з’являлися, а хтось мав займатися робочими моментами.

Ця ділова з вигляду білявка говорить впевнено, без запинань. У її словах і погляді відчувається характер. 

“Така фурія могла б звабити одруженого”, – роблю висновок, оглядаючи її.

Тоді переводжу погляд на стіни, де висять дорогі картини, на золоті статуетки, які прикрашають полиці, дизайнерські вази у поглибленнях стіни. Все це викликає роздуми про те, звідки у неї гроші на таку розкіш.

– Ви живете у пентхаусі вдвох? – запитую, примруживши очі.

У цей час янголятко вбігає до нас, щоб дістати з шухляди кольорові маркери. Діна сердито дивиться на неї, очікуючи, коли дитина знову піде у сусідню кімнату. 

– Так, вдвох. А яке це має діло до фірми? 

Її питання ще більше розбурхує мій запал. І як тільки дитина виходить мій вогонь виривається назовні, обпікаючи прямим питанням:

– Емма від Броніслава? 

Радомир кидає на мене грізний погляд, а Діна збентежено привідкриває ротик, не в змозі промовити ні слова. Вона ніяк не очікувала на таке пряме питання і, швидше за все, навіть не здогадувалася, що я можу знати про їхній з Броніславом зв’язок, якщо він взагалі був. А з її реакції я можу запідозрити, що все-таки щось між цими двома було, лише залишилося отримати словесне підтвердження.