13. Нестримна тяга

Заплющити очі й вдихнути його аромат

– якесь божевілля у танці з шаленством

не стримаюсь і спокушусь наяву,

пускаючи ближче небезпечного звіра.

Ковтаю. Опускаю очі. Знесилено стою на місці, закутана докорами власного сумління.

– Я просив не робити дурниць! – гримає Рад. – Для чого ти залишила номер?!

– Пробач мені. Я не могла інакше, бо все це зводить мене з розуму. 

– Варто було тебе закувати в наручники… – осудливо махає головою Радомир, і в ту саму мить ступає до мене.

Його хода повільна, а кроки важкі. І чим коротшою стає між нами дистанція, тим більше пришвидшується моє серцебиття. Не можу підібрати слів, аби пояснити йому, як психологічно важко, коли тебе викидає зі звичного життя, яким повільно пливеш, немов на легких хвилях, у події, тотожні справжнісінькому шторму.

Зрештою, набираюся сміливості зазирнути в кришталеві очі своєму охоронцю, щоб зізнатися:

– З’явилася ще одна спадкоємиця на майно Броніслава, про яку я не знала раніше. Можливо, це всього лише хтось нахабно вирішив приміряти роль його доньки, щоб загребти статки, але треба перевірити цю інформацію.

Грізний погляд Радомира змінюється на допитливий. 

– Ти ж була єдиною спадкоємицею? 

– Так, більше нікого. 

– Броніслав міг зраджувати?

– Не знаю. Навіть важко у це повірити. 

Тоді Рад схиляє голову й, примруживши очі, пронизує мене поглядом з питанням:

– Як ти це дізналася, Єво?

Доводиться розповісти, як поцупила телефон і зустрілася з подругою Інгою. Рад уважно слухає, а тоді сідає на диван і стискає голову долонями, щось сконцентровано обдумуючи.

– Я була обережною: ні з ким телефоном не розмовляла і від мобільного позбавилася, – намагаюся виправдати себе. – А тепер неабияк хочу з’ясувати щодо тієї спадкоємиці. 

– Не думаю, що це допоможе тобі згадати пароль, – відмахується Радомир і знову підходить до мене. 

– А якщо Броніслав дійсно мав доньку, і саме вона знає той клятий пароль?!

Радомир ловить мої руки, якими на емоціях махаю в нього перед обличчям, і це змушує мене замовкнути. Він одного суворого погляду цього чоловіка всередині все терпне, і я не знаходжу сил, аби надалі доводити своє.

– Єво, – він спокійно називає моє ім’я, погасивши залишки мого запалу, – ми й без того затримуємося, а бос не любить чекати. Якщо він накаже знайти іншу спадкоємицю і привести до нього – я зроблю це, але поки мій наказ ніхто не змінював. 

– Радомире, будь ласка, зв’яжись зі своїм босом і розкажи цю новину. Можливо, він змінить свої плани.

– У нас не заведено обговорювати такі моменти. Не можу його турбувати через якусь спадкоємицю, якої, можливо, й не існує. І всі питання, які виникають на завданні, я вирішую сам.

– Благаю, – піднімаю руки, які Рад досі тримає, до його обличчя й ледь торкаюся пальцями, ніжно протягуючи зверху донизу, – відволічімося від дороги ще лиш разочок. 

Радомир, кам’яне обличчя якого тепер ледь зашарілося, на мить завмирає, щоб обдумати моє прохання ще раз. А я, відчуваючи його потужну чоловічу енергетику, цього разу не можу собі відмовити у внутрішньому жаданні і, використовуючи ситуацію як привід, торкаюся вуст Радомира своїми лиш на мить, але, зрештою, так і завмираю не в змозі розірвати поцілунок. Та коли його губи накривають у відповідь, я спрагло обхоплюю спину цього чоловіка, наче він моя єдина надія. Хоча, можливо, так і є. І в будь-якому разі не маю уявлення, чому він вирішив відповісти взаємністю, і тепер так палко йде на мене, поки ми не опиняємося біля ліжка, але я проживаю настільки нестримні хвилювання, що вже й не зможу зупинитися сама. 

Ще від нашого знайомства я постійно відганяла хтиві думки щодо Рада, бо вважала їх абсурдними, але тягу до Радомира все-таки не заперечувала ще відтоді. Щоправда, раніше ніяковіння від симпатії плутала з острахом перед цим брутальним чоловіком, зате тепер, під час випадкової пристрасті в готельному номері, в мені спалахує вогником кожна клітинка – і це є беззаперечний доказ того, що я таки зачарована своїм охоронцем. І тепер ми потопаємо у спільній ідилії, ігноруючи божевільні обставини в яких опинилися.

***

Як тільки повертаюся до реальності, лежачи в затишних обіймах Радомира, повною мірою аналізую свій випадковий зв’язок з цим чоловіком. Почуваюся винуватою, адже заплямила пам’ять про Броніслава, але при цьому, треба зізнатися, мені з ним самим ніколи не було настільки добре у ліжку за все подружнє життя, як цей єдиний раз зі своїм охоронцем. І саме зараз мені найбільше кортить зізнатися, чому Рад мені не відмовив. І від цього бажання аж щемить всередині. 

Протягую долонею по його грудях, спускаючись до постільного, тоді спираюся на ліжко, щоб трохи привстати. Зазираю у сірі кришталеві очі, щоб зрозуміти про що думає Радомир. А він навіть зараз, у ліжку зі мною, не випромінює жодних яскравих емоцій. Його обличчя майже не має мімічних зморшків, рот утворює суцільну лінію, а погляд, як завжди, впевнений і проникливий. 

– Хіба тобі можна спати зі своїми… клієнтами? – питаю, ледь натягнувши усмішку.

– Чому ні?

Тепер Рад начіпляє харизматичну усмішку і його ідеальна брова вигинається.

“Матінко, як можна бути таким звабливим?” – тільки й пролітає в думках, і я хочу знову лягти, відчути тепло його тіла, але Рад, прочитавши мої думки, одразу ж підіймається й натягує чорні штани. 

– Ми знову затримуємося… – невдоволено ричить він.

Бере кофту і, повернувшись до вікна, натягає через голову. Я встигаю ще на мить поглянути на татуювання чорного ангела, який додає шарму своєму власнику. А тоді Рад бере до рук мою сукню, але замість того, щоб простягнути її мені, жбурляє з вікна. Від цього дійства одразу ж роззявляю рота й витріщаю очі.