12. Інша спадкоємиця

Поза континуумом звичної дійсності,

де час не відчутний і простір без меж,

настільки спокусилася ангелом чорним,

що окрилена вмить осягаю будь-яких веж

Час, який завжди здавався чимось важливим і був розписаний похвилинно, для мене тепер перестає існувати взагалі, як і інші координати простору-часу. Те, що відбувається зі мною ніяк не схоже на реальність, бо я ж знаю, що дійсність насправді зовсім інша – комфортна, вільна, демократична. Нестямно хочеться прокинутися, але ніяк не вдається. І чим яскравіше розгортаються події, тим страшніше стає, але, треба зізнатися, разом з тим я відчуваю допитливість. Тепер просто зобов’язана розібратися, що всі роки було приховано від мене і чого впритул не бачила, наче мені зав’язали очі. 

Радомир швидко веде Ніссан з гаражного масиву - і прямує до хмарочосів міста, між якими можна загубитися. Я боязко оглядаюся, періодично заглядаючи у вікна, бо постійно здається, що от-от пролунає постріл. Вони від того дня, коли зустрічалася з Пилипом, чітко закарбувалися в моїй пам’яті, і я впевнена, що ще не раз прокидатимусь ночами, чуючи їх уві сні. 

Мій охоронець міцно стискає кермо так, що навіть через його чорну приталену кофту чітко видно кожний окреслений м’яз на руках. Рад сконцентрований, впевнений і безтурботний з вигляду. Глянувши на його спокій, неможливо не проковтнути його також, тому тепер перестаю соватися на сидінні і довіряю своє життя цьому звабливому, але, певно що, небезпечному чоловікові. 

“Він найманець… Так, без сумнівів. Найманець, якого найняв якийсь поважний дядечко, щоб охороняти й доставляти потрібних людей, які в небезпеці, – роздумую про це вкотре, але від цього знову напрошується невтішливий висновок про те, що його бос – один з тих лідерів злочинних організацій. – Хоча я можу помилятися, бо мене ж не катує ніхто. Все ж досить гуманно, тож є надія, що всі ці люди таки порядні. А поки щодо цього можу тільки гадати…”

Нарешті наважуюся запитати:

– Куди ти мене везеш? Ми вже їдемо до твого боса?

– Ні, – різко відмахується Радомир.

Зніяковіло пригладжую волосся й висуваю логічну гіпотезу:

– Наша поїздка якось пов’язана з помічницею Броніслава?

– У мене є інші справи, які маю вирішити, тому ненадовго залишу тебе в одному місці.

На моєму обличчі застигає саркастична усмішка.

– Знаю я твоє “ненадовго”. А взагалі, чому ти залишаєш мене, якщо знаєш наскільки це може бути небезпечно? Спочатку вбили Броніслава, тепер Пилипа… Я не хочу бути наступною. Твій бос розлютиться, якщо дізнається, що ти відволікаєшся від свого головного завдання. Що як бандити мене знайдуть? Як ти це йому пояснюватимеш? Вони навіть зараз можуть нас потайки переслідувати!

Радомир у відповідь починає шкіритися.

– Що смішного?! – дратуюся.

– Відволіктися від тебе мені якраз наказав бос, так що… не хвилюйся – мені не перепаде.

– Як же я за тебе рада! – демонстративно змахую руками. – Назначте мені нового охоронця.

На це Рад відкрито сміється й обіцяє:

– Я виправлюсь, Єво Романівно. 

– Маю сумніви, Радимире. Ти вже вдруге залишаєш мене. 

Тим часом ми приїжджаємо на стоянку тридцятиповерхового готелю “Іслан” – і Рад, взявши мене попід руку, проводить всередину так, наче ми подружня пара. Уявляти таке більш як дивно, а його присутність у моєму особистому просторі збентежує так, що пришвидшується серцебиття.

“З чого б це? Я ж впевнена, що він зараз не вкоїть мені нічого лихого”, – ігнорую те, що цей чоловік володіє настільки потужним шармом, що просто причаровує одною лише своєю присутність, а тим паче впритул.

Ми входимо у високі двері й опиняємося у просторому холі, де всі стіни обвішані дзеркалами з золотим обрамленням і є ще зона для відпочинку, в якій стоять квадратні візерунчасті столики з м’якими кріслами, обшитими алькантарою.

–  Готель надто людний. Ти впевнений, що у цьому місці безпечно? – питаю майже у вухо, вдихаючи при цьому той самий стійкий одеколон Радомира, який всю ніч приємно лоскотав в носі від його кофти.

– Я завжди впевнений у тому, що роблю. Не треба в мені сумніватися, – суворо просить Рад, чим запевнює мене у своїх словах.

Він лише киває до дівчини за стійкою без слів – і вона йому одразу ж без черги дає картку від номера. Тепер Радомир веде мене направо. Сам йде трохи попереду, а я навмисно відстаю, бо помічаю за столиком, що попереду, дещо доречне. На ньому лежить телефон, власник якого поглиблено читає якийсь журнал про бізнес. 

“Якщо я візьму мобільний, він не помітить”, – впевнено вирішую.

І тому, коли проходжу повз цей столик, різким рухом обережно стягую телефон – і він миттю поринає в моє декольте. Бюстгальтер притискає його – і я полегшено видихаю, здобувши цінний трофей.

Радомир біля ліфта несподівано звертає до сходів. 

– Ти серйозно? – уточняю. – Який поверх?

– Десятий. Ходімо, – він тягне мене за рукав – і доводиться переставляти ноги. 

Адреналін допомагає підійнятися швидко, адже я розумію, що от-от залишусь наодинці з поцупленим засобом зв’язку. У той самий час розумію, наскільки ризиковану каверзу запланувала, але якщо не зроблю заплановане – зійду з розуму швидше, ніж закінчиться моя небезпечна пригода. 

Рад проводить до номера сто п’ять – і пропускає всередину, хоча сам не заходить. 

– Тільки не роби дурниць, Єво, – майже благає він, наче відчуває, що щось йде не так. 

Я, стиснувши вуста, киваю – і мій “чорний ангел” закриває двері.

Опинившись у номері на самоті, я одразу ж зачиняю двері й навіть затуляю вікно велюровими шторами, щоб було спокійніше на душі, а тоді квапливо дістаю з декольте мобільний. Він не потребує пароля – і я двома натисканнями переходжу на головний екран.

“Чудово!” – азартно закушую нижню губу до болю.