11. Друге вбивство

Поки меркнеш у танці подій

і чекаєш ти вироку долі,

хтось востаннє повітря вдихнув

– і вчергове скалічилась воля

Коли прокидаєшся у новому місці, не одразу можеш второпати, де знаходишся. Спочатку вдихаєш повітря, розумієш, що ліжко не достатнього м’яке, і тільки тоді розплющуєш очі. 

“О ні…” – пролітає в думках, бо спогади дають смачного ляпаса – і ти повертаєшся до реальності.

Мені здається, я чула чоловічий голос. 

“Можливо, це Радомир спілкувався з кимось телефоном, або й сам з собою?” – роздумую. 

А тоді знову чую той самий голос, який, швидше за все, і збудив мене. От тільки він не належить моєму охоронцю і лине з другого поверху гаража. Завмираю, щоб прислухатись і тепер чую баритон Радомира. 

“Отже, їх на поверсі двоє…”

Я швидко підриваюся з ліжка і босоніж йду до сходів, щоб підкрастися непомітно. А поки крадуся, від холоду обіймаю себе руками і намагаюся краще обліпити себе завеликою кофтою, від якої досі чути одурманюючий одеколон Рада.

Підійшовши до першої сходинки, мить роздумую, а тоді таки встаю на неї. Не можу зрозуміти про що говорять чоловіки, тому тихо підіймаюся ще декількома сходинками, поки не опиняюся біля прочинених дверей з вузькою щілиною. Присідаю, щоб на мить зазирнути, але мій погляд затримується у приміщенні, яке зовсім не схоже на перший поверх гаража. У ньому приглушене світло і на двох кріслах сидять чоловіки. Той, що незнайомий мені, щось набирає у ноутбуці. Він значно молодший від мого загадкового охоронця. Рад весь час пильно спостерігає за ним, а тоді питає:

– Ти впевнений?

– Абсолютно, - відповідає низький голос. – На ньому посилений захист, тому нічого не вийде.

Радомир у відповідь невдоволено хитає головою, а тоді підіймається зі словами:

– Тобі час йти. 

Я хутко спускаюся зі сходів, ледь не злетівши з них, і лягаю на диван ще до того, як вони спустяться. Тоді Рад проводить незнайомця і сідає на диван біля мене. 

Розплющую очі й бачу його задумливе обличчя з чіткими рисами. Воно знову ідеально поголене, наче Рад не зі мною ночував у гаражі, а у більш цивілізованих умовах, де мав можливість привести себе до ладу. Він не помічає, що розглядаю його, тому вивчаю Радомира ще якийсь час. Та це не може тривати вічно, тому згодом запитую:

– Не вдалося обійти пароль? 

Рад повертає до мене голову, але жодної нотки здивування не помічаю. Він надто занурився у роздуми, щоб реагувати з емоцією. 

– Ненавиджу, коли хтось тримає мене за дурня, – натомість сердито відповідає.

– Мені треба було піднятися до вас? 

– Тобі треба розгадати пароль, інакше бос розсердиться. 

– Але ж мені він нічого не вкоїть, чи не так? – з осторогою допитуюся.

– Тобі – ні. 

– А тобі? Яке покарання може чекати на тебе, Радомире?

Цей суворий чоловік тепер відстороняється, відвернувшись.

– Тобі немає бути до цього діла, але я буду неймовірно вдячний, якщо вчасно назвеш цей бісовий пароль.

Тоді він підіймається й рушає до виходу. А поки йде, пояснює:

– Я від’їду ненадовго. 

– Що?! – підриваюся з дивану. – Хіба ми не через те переховуємося, бо зовні є загроза?

– Для тебе є. А я – невловимий, – натягує широку усмішку Радомир.

Тоді ефектно підіймає тканину, під якою весь час був лискучий синій мотоцикл, а не гаражний мотлох, як могло б здаватися, тоді одягає шолом і вивозить байк на вулицю. 

– Тільки не залишай мене надовго, – чуттєво прошу наостанок.

Але у відповідь лише чую:

– Зачиню тебе. 

***

У миті коли огортає страх, найгірше це залишатися на самотині, бо тоді доводиться віч-на-віч зустрітися зі своїми кровожерливими думками, які виїдають всередині, тримаючи опір перед надією. Доводиться з усіх сил підтримувати в собі вогник віри, хоча ціле вогнище з нього вже не вдасться роздути. Палахкотить ледь помітно, ледь не жевріє. А якби погас… божевілля огорнуло б ще до повернення Радомира. І тоді б мені вже було байдуже і на флешку з компроматами, і на лідерів злочинних організацій, які нас вистежують, і на боса Радомира, як і на нього самого. 

“І все-таки мені пощастило, що саме Рад захищає мене, – вирішую. – Бо саме завдяки йому той вогник досі палахкотить”.

Я довгий час розслаблено сиджу на дивані, закинувши голову обличчям доверху, і чекаю на повернення свого “чорного ангела”, аж поки від голоду не скручує живіт. 

“Він обіцяв, що залишить мене ненадовго, але вже розпочинається час поза цим відрізком”.

У гаражі навіть є годинник, що вкотре доказує, що тут хтось живе або жив ще до мене. 

“Можливо, у цьому місці Рад постійно переховує своїх клієнтів, або він – маніяк, який має на мене плани? – починаю іронічно сміятися вголос, хоча ця думка чомусь не лякає мене. – Ймовірно, бо про такого маніяка з чітко окресленими м’язами можна тільки й мріяти”.

Зрештою, голод і спрага змушують встати на ноги, оглянутись довкола, а тоді зазирнути в холодильник. На диво, у ньому декілька лотків з фольги, що мене неабияк тішить. Навіть не відкриваю кожний, а беру будь-який, відкриваю паперову кришечку – і вдихаю аромат сирної лазаньї. 

“О-о-о, Раде… Ти знаєш, як довести до екстазу навіть без дотиків”.

Навіть не шукаю можливість розігріти свою страву. Беру пластикову виделку і їм холодне.

“Коли таке було? Ніколи. Я звикла харчуватися у найдорожчих ресторанах Догмана. Як же швидко все змінюється”.

Смачно ласую сніданком, або й обідом, бо на годиннику вже перейшло за п’ятнадцяту, а тоді допитливо рушаю до сходів. Двері на другий поверх виявляються відчиненими. Мить вагаюся, чи заходити, а тоді вирішую, що Радимир сам винуватий, що так надовго мене залишив, крім того, мені кортить більше дізнатися про місце, де мені невідомо ще скільки доведеться просидіти.