10. (Не) наше побачення

Всі випадковості не випадкові,

ти не сплануєш рандеву,

і лиш як вище постановлено, 

так вчасно прийде наяву

Потягуючи холодний газований напій, проходжусь гаражем і роздивляюся все навколо. Це приміщення явно обладнане, щоб жити. Недостатньо комфортно, але все ж є де переночувати, вмитися й навіть присутня вбиральня, що мене найбільше дивує. 

– Це твоє житло? – повертаюся до охоронця.

Він регоче в себе і навіть відривається від телефона, в якому з кимось переписується. 

– Єво, я схожий на вбогого? 

Ніяковію і якийсь час продовжую екскурсію мовчки. Не пояснюватиму ж йому, що таке житло цілком прийнятне для охоронця. Чи хто він там насправді? Хоча виглядає Рад пристойно. Щодо цього б не сперечалася. 

Тоді допитливо зазираю на сходи, що ведуть доверху, і виникає нове питання:

– А що на другому поверсі? 

– Нехай тебе це не бентежить, Єво. Ми перебуватимемо лише на першому. 

– Знову таємниці? 

Не приховую роздратування. Мружу очі й злісно сканую Радомира. Хочу дістати з нього усю можливу інформацію, адже відчуваю, що він замовчує багато вагомих для мене речей. 

– А знаєш… – підходжу до диванчика, зручно всідаюся на нього, заклавши ногу на ногу, й кладу руку на спинку. – Якщо нам доведеться провести купу часу у цьому гаражі, то було б непогано зблизитись.

Радомир зі здивованим виразом повертається до мене. 

“Він, певно, не правильно зрозумів сказане”.

– Я маю на увазі, можемо розмовляти про що завгодно. Ми ж не мовчатимемо цілими днями? Наприклад, якщо не хочеш говорити про бандитів і свого боса, то розкажи звідки ти, чи маєш родину, ким насправді працюєш…

Радомир не встигає відповісти, як чуємо звук мотору. До гаража хтось під’їжджає, і тепер Рад підіймається на ноги, а я завмираю. Він підходить до виходу й зазирає в щілину. Тоді чуємо, як авто віддаляється – і Рад сміливо відчиняє гараж і робить крок на вулицю, де вже сутеніє.

– Зажди, – закушую вуста. – Куди ти зібрався? 

Він нагинається й повертається до гаража з чималим пакунком. Надійно зачиняє нас, а тоді викладає на маленький столик з пакунка їжу в одноразових контейнерах. Не можу повірити – з голову ми не вмремо. Тоді той столик Рад підсуває до дивана й жестом запрошує мене до вечері. 

– Цього разу я в захваті, – чесно зізнаюся. 

Ще б пак! На столику гарячі ресторанні страви, які завдяки фользі зберегли температуру, а до того ж Рад в останню чергу дістає з пакунка скляні келихи й пляшку міцного вина. 

– Скляні келихи? Ти серйозно? Відколи з закладів доставлення їжі в подарунок таке видають? 

Я, звісно, жінка наївна, але не настільки, і така дивна річ не могла пройти повз мою увагу.  

– Я попрохав друга замовити вечерю, але не думав, що він сприйме це як прохання організувати побачення, – втішливо пояснює Радомир і наливає вино у келих, а тоді вставляє у мою руку замість алюмінієвої банки, яку весь цей час тримала мертвою хваткою. – Зате тепер можна побазікати, як ти і хотіла. Та й тобі не завадить розслабитися, – він харизматично тицяє на мене й з гордим виглядом і надпиває зі свого келиха. 

– Можливо, так само поруч випадково ще масажист пробігатиме? М? – кидаю саркастично.

Якось дивно, що наша вечеря нагадує побачення. Я мружу очі й підношу келих до носа, вдихаючи аромат напою, щоб запримітити, чи не пахне напій чимось не тим. 

“Наче звичайне вино. Рад же його щойно при мені розкорковував. Та й навіщо йому мене одурманювати?” – роздумую в цей час, а тоді теж надпиваю.

Присмак від минулого напою псує перший ковток, але наступні мені смачні. Тепер відірватися не можу, бо після переслідувань і хвилювань душить нестерпна спрага. Зрештою, швидко спорожнюю келих, і Рад, здивовано  хитнувши на це головою у відповідь, наливає знову. 

“Знав би він, як мені після всього хочеться напитися…”

Після двох келихів стає легше дихати й напруження потрохи відпускає. Саме цього ефекту я й хотіла досягти, бо немає сенсу вбиватися, якщо все одно зараз не можу ні на що впливати. 

На Радомира навряд хоч якось повпливав келих вина, але він також, сидячи на дивані, зсувається вперед, більше розставляє ноги й береться за верхній ґудзик сорочки.

“Невже розщібатиме?” – мої тваринні інстинкти нагадують про себе, і я задивляюся, як Рад крутить у пальцях бісовий ґудзик, але розхристувати сорочку, як виявляється, не планує. – Не побачити мені його аполлонських м’язів…” – пролітає хтива думка, заправлена алкоголем. На тверезу я б про це не думала. Не маю права. 

– Розказати про себе? – питає Рад, помічаючи, як задивляюся на нього.

Декілька разів мовчки киваю, бо тільки цього й чекала.

– Гаразд, – каже він, і з’являється надія, що загадковий містер “х” розкриє себе. – Мені тридцять п’ять. Я – неодружений. 

“Він навмисно акцентує на тому, що вільний від стосунків?”

– Я здивована, – зізнаюся. – Як так вийшло? Очевидно, сам не хочеш стосунків. 

– У мене небезпечна робота, якою я живу, і на романтику немає часу.

– Та й з повіями дружити легше, чи не так? – натягую хитру посмішку. 

Рад хмикає й трусить головою зліва направо, наче хоче заперечити очевидне. А от вголос збрехати не наважується.

– А родину маєш? – продовжую відкривати сутність свого охоронця.

– Так, але ми… – вдумливо робить паузу і глибоко затяжно видихає. – не бачимося. 

– Далеко живуть? 

– Ні, вони не знають, що я живий. 

Від здивування схиляюся назад і округлюю очі. 

– Як це розуміти? Жартуєш? 

– А от і ні. 

У цей час ми беремося до страв і при цьому не перестаємо пити. Вино так вже й вирує в мені. Від цього в голову лізуть хтиві думки і я помітно стаю емоційнішою. 

– Поясни, – прошу.

– У мене настільки небезпечна робота, що я просто не маю права підтримувати зв’язки з близькими, якщо дійсно турбуюся про них.