9. Повна ізоляція

Затиснута між мурами

душа, обпалена в вогні,

ще вірить, що врятується 

і вихід знайде у імлі

Радомир з вдумливим виразом рушає з місця. Помічаю, що він часто заглиблюється в себе й щось обмірковує, випадаючи на якийсь час. У такі миті не хочу його відривати від роздумів, адже від його подальших дій залежить моє життя.

Варто Раду наблизитись до виїзду з гаражного масиву, як його телефон видає бренькіт. Мій охоронець впирається очима в екран, а тоді несподівано змінює напрямок на протилежний. Отак ми знову повертаємося до гаража. 

Я кидаю на нього здивований погляд, але цей чоловік не квапиться нічого пояснювати. Відкриває гараж – і заїжджає всередину. Лише за його міцно стиснутими щелепами можу зрозуміти, що тепер він неймовірно сердитий.

– Зовні небезпечно? – висуваю підозру.

– Не уявляєш наскільки. І все через того Пилипа. Навіщо я взагалі тебе послухав і повернувся у Догман?! – Рад невдоволено стискає кермо, від чого кожний м’яз на його тілі напружується.

В мені все холоне від страху, адже моє життя знову у небезпеці. 

“Коли цей страшний сон закінчиться?”

Мені важко вірити у те, що все відбувається насправді. Якщо повірю до кінця – збожеволію.

– Ніхто ж не знав… – видаю розчулено, при цьому почуваюся винуватою. – Але ж це не апокаліпсис. Можемо трохи зачекати, а тоді вже й рушимо. 

– Трохи… – з насмішкою повторює Рад і виходить з авто. 

– Ти куди? – виглядаю до нього.

– Я не збираюся так довго сидіти в авто!

Хмурюся.

– А довго, то це скільки? Година, дві..?! – кричу, бо вже його не бачу, а тоновані вікна не дають нічого роздивитися у темному гаражі.

А тоді у відповідь здаля чую:

– Декілька днів або й цілий тиждень…

– Що? – тихо питаю, витріщивши очі, бо від шоку тепер навіть голос ламається. – Мені здалося, чи ти сказав “тиждень”? 

Відповіді немає. І це змушує мене негайно вийти з автомобіля – отак і опиняюся  у просторому темному приміщенні, а тоді вмикається світло – і я бачу зовсім не гараж, а повноцінну кімнатку. Диван, довгий стіл, який тягнеться вздовж стіни, лакована шафа, маленький холодильник і навіть рукомийник. 

– Тут хтось живе? – не помічаю, як озвучую першу думку. 

Рад криво усміхається й поважно сідає на диван.

– Угу, ми з тобою. 

Я розгублено оглядаю приміщення, але нічого не торкаюся. Почуваюся дивно. У цей час Рад знову піднімається й бере з холодильника дві алюмінієві банки.

– Відсвяткуємо новосілля? – стукає одна об одну, наче нічого надзвичайного не сталося, і це не він хвилину тому дратувався через те, що доведеться затриматися.

Зате тепер дратуюся я, бо приходить розуміння того, що мені невідомо скільки часу доведеться провести у замкненому просторі з цим… псевдоохоронцем. 

“Знати б що він з себе представляє. Очевидно, що цей чоловік багато приховує”, – вирішую. 

– Ти що, божевільний? Я маю з тобою ночувати у цьому брудному гаражі? – розсуваю руки й свердлю поглядом Радомира, очікуючи конкретної відповіді.

Рад відчиняє банку й надпиває, тоді повертається на диван й нагадує:

– Ми через тебе застрягли, тож поводься чемно. 

– Ти серйозно? У цьому приміщенні немає ніяких умов! У тебе ж є якась група підтримки, то нехай вони якось втрутяться і нам допоможуть.

– Незадоволені ночують у підвалі, – суворо попереджає Рад, і при цьому не схоже, що він так жартує. 

– Що? Це вже занадто! 

Нелегко змиритися, що маю хоча б ніч провести у цій норі. У гаражі затхло смердить, і я, взагалі, не звикла до таких убогих умов. 

– Мої “товариші” не в силі допомогти. Можливо, маєш ще варіанти? – Рад схиляє голову й закидає ногу на ногу. 

– Почекаємо ночі – і рушимо до твого боса. Можливо, вже буде безпечно. От перед тим нехай хтось з твоїх на розвідку сходить. З цим вони хоч впораються? 

– Ти дійсно готова ризикувати життям, аби не спати у гаражі? – здивовано уточнює Радомир.

  І тепер я вже й не маю що сказати. Безвихідь змушує залишитися у цьому замкненому просторі надовго. Десь глибоко всередині сподіваюся, що Рад лише пожартував про “тиждень”, але, скануючи поглядом цього аж надто серйозного чоловіка, розумію, що він не з тих, хто може викинути подібний жарт. 

“Отже, доведеться таки затриматися…”

Я абсолютно не можу скласти в голові загальну картинку того, що зараз відбувається у моєму житті. Безрезультатно намагаюся поглянути на останні події зі сторони й зупинити метання різношерстних думок, кожна з яких тягне в інший бік. Водночас хочу і з’ясувати причину смерті чоловіка, і дізнатися, чим він жив насправді, оскільки вже підозрюю, що Броніслав щось приховував, і в той самий час бажаю розібратися хто такий Радомир, чи можу йому довіряти, і при цьому всьому ще й треба якось вижити. Все це доводить до божевілля, тому в результаті розгублено стою на краю уявної прірви й не можу ні відійти від неї, ні бодай підняти очі від глибин, щоб не страждати, ні ступити в цю безодню, бо все-таки ще відчуваю сили, аби якийсь час боротися. 

Радомир так і сидить на дивані й п’є з алюмінієвої банки. Дивиться прямо, до вимкненого телевізора. Виглядає при цьому безтурботно, хоча підозрюю, що цьому демону вдається маскувати хвилювання, бо просто неможливо отак спокійно сидіти на місці, якщо декілька хвилин тому куля пролетіла біля твоєї голови. От і напрошується висновок, що Рад або непогано вміє керувати емоціями, або являється абсолютним психом. І оскільки я погано знаю цього чоловіка, підозра лягає на останнє. 

Слідом за цими думками в пам'яті виринає жахлива картина, яку я мала можливість споглядати, як тільки вийшла з ресторану “Містер Чарльз”, і тепер не можу не запитати:

– Це ти вбив того здоровилу, який сунув на мене? 

Радомир повертає голову до мене, простягає закриту алюмінієву банку й знову пропонує: