8. За крок до безодні

Чому не можна відмотати час

і повернути безжурне минуле,

яким жила, неначе уві сні?

Тепер лиш марю, згадуючи

 ті безтурботні дні, 

які ніколи вже не повернути

Спалах у свідомості. Пронизає таке відчуття, наче це я скоїла злочин. Закам’яніло завмираю на місці з виряченими очима й роззявленим ротом, до цього ж мимовільно затамовую подих. З рук випадає папір, на якому писав Пилип і, погойдуючись, падає донизу.

Дебелий чоловік переді мною рукою торкається зони біля ключиці – і з гримасою на обличчі гепається на асфальт. 

“Його вбили…” – приходить розуміння, від якого розривається щось всередині.

А тоді погляд з нещасного переходить на арку, де чекає на мене Рад, і я квапливо підіймаю папір і обходжу потерпілого, який знерухомлено лежить і цим наганяє не менший страх, ніж до вистрілу.

Щось всередині підказує: “Швидше, Єво!” – і тепер я мчу щосили до Тойоти, на якій незрозуміло звідки з’явилася жовта фішка з написом “Таксі”. Відкриваю дверцята й бачу Радомира, від чого мною прокочується хвиля полегшення. 

– Швидше! – квапить він.

І тільки я зачиняю дверцята, він на швидкості їде назад. Виїжджає з двору й в’їжджає в наступний, щоб загубитися поміж будинків міста-мільйонника. 

У цей час я мовчки віддихуюся. А тоді по нашому авто лунає постріл, який змушує нагнутися. Відчуваю тремтіння і тривогу, які спільно мене доводять до божевілля.

– Авто броньоване, – так само нагадує Радомир брутальним голосом, як і було при першій зустрічі, біля фонтану.

Але це не заспокоює, і я залишаюся у тій самій позиції, що й була до того. Затискаю у пальцях сережки з перлинами, які мені колись дарував Броніслав, наче це має повернути мене у той стан спокою та безтурботності, якими жила до смерті чоловіка. І лише після того, як більше не чую вистрілів, наважуюся підняти голову й виструнчитися на сидінні.

Ми проїжджаємо між хмарочосами Догмана. Рад веде авто впевнено й швидко. На мене до цього не зважав, а тепер повертає голову й пояснює:

– Відірвалися. 

Глибоко видихаю і закладаю руку на голову, беручись за чуб. 

– Я більше так не можу, – зізнаюся, зазираючи в сірі кришталеві очі мого охоронця. 

Та варто було мені хоч трохи розслабитися, як Рад знову тисне на педаль газу – і ми різко підриваємося вперед, що аж втискаюся у спинку сидіння. Знов лунає постріл, але цього разу не ховаюся і навіть збентежено оглядаюся назад, щоб побачити переслідувачів. За нами їде синій Фольсваґен з бокового вікна якого стріляють з пістолета. 

– Скажи, що у тебе є ідеї, як врятуватися, – благаю Радомира.

Він киває і бере до рук свій телефон, набирає повідомлення. Оскільки ми їдемо на великій швидкості, і Рад відволікається, я хапаю кермо однією рукою й допомагаю керувати. 

– Не заважай! – буркає Радомир, і від його різкого тону одразу забираю руку. 

Ще декілька хвилин їдемо в напруженні до перехрестя, як раптом з двох сторін на швидкості починають наближуватись до нас автомобілі, які ось-ось примнуть боки. 

– Раде! – істерично вигукую, і він тепер викидає телефон на панель і міцно хапає кермо.

Судомно скорчуюся на сидінні в очікуванні найгіршого, адже нас зараз відправлять до безодні, з якої нема вороття. Вже подумки прощаюся з життя, але дарма. Автівки їдуть не на нас. Вони загороджують шлях переслідувачам, як тільки проїжджаємо перехрестям. Зрештою, Рад в’їжджає у гаражний масив, де вдається остаточно скритися від переслідувачів.

– Це ти спровокував на перехресті той трюк? – цікавлюся.

– Я. 

– Отже, маєш спільників, які можуть в разі чого підстрахувати? 

– Я й сам можу потурбуватися про нашу з тобою безпеку, – зухвало заявляє мій охоронець.

Зупиняє авто й змахує рукою, щоб я вийшла. Тоді входить в один з двоповерхових гаражів, і через мить з того гаражу виїжджає Ніссан.

– Наш новий транспорт, – Рад киває з вікна задоволено та навіть гордовито, адже цей автомобіль являється значно комфортабельнішим. 

Я здивовано оглядаю біле авто й заходжу всередину в той час, як Радомир вже заганяє в гараж Тойоту, а тоді всідається до мене, щоб продовжити наш непередбачуваний шлях. 

Попереду все незвідане і небезпечне. Свій вічно позитивний настрой я вже зовсім розгубила і тепер очікую будь-чого від цієї поїздки. На подив, все більше вбачаю у Радомирі свій порятунок, забувши, що він – чужинець. І хоч я нічого про нього не знаю, чомусь нестямно хочеться вірити цьому чоловіку. Можливо, лише від безвиході. Або… треба зізнатися, він має настільки потужну енергетику, яка притягує, що опиратися цій тязі насправді дуже важко. Я себе ловлю на тому, що зараз почуваюся з Радом не менш впевнено, ніж раніше було з Броніславом. Але, крім того, Рад ще й викликає якусь захопленість завдяки своїй врівноваженості, брутальності і сміливості. Та й вигляд він має хоч і грізний, але це зовсім не відштовхує, а навпаки – спокушає. 

“Ох, Єво, ти лише нещодавно поховала законного чоловіка, – огризаюся сама до себе. – Але ж те, що Радомиру притаманний такий шарм – це лише констатація факту, і я зовсім не задивлюся на цього чоловіка”, – виправдовую себе. – Тим паче його спосіб життя, певно, значно відрізняється від мого, і навряд ми б перетнулися, якби не вся ця історія з клятою флешкою”.

Ніссан заведений і Рад вже має рушати, як його погляд припадає до моїх рук. Я ще від ресторану тримаю в руках папір, який мені дав Пилип. А тепер Рад його буквально вихвачує з рук і читає.

– Ох, – згадую про написане, – це перелік конкурентів Броніслава, і ще ті, з ким він співпрацював. Мені неймовірно пощастило, що вдалося здобути таку інформацію. 

Рад від здивування піднімає широкі брови й питає з насмішкою:

– Ти після всього ще віриш Пилипу?