7. Карколомна зустріч

На мене чатує незвідана мить –

це зустріч з непроханим гостем,

не знаю, чи друг він, чи з пекла прибув,

аби лиш кинжал в моє серце не ткнув,

бо очікувати гіршого варто

Сподіваюся, що Пилип багато розповість про Броніслава і вбачаю у цьому загадковому чоловіку свій порятунок. Більше ні на що опиратися не можу. А ще неймовірно хвилююся перед зустріччю з босом Радомира. Щось мені підказує, що він може бути одним з тих лідерів злочинних організацій, які мають за ціль заволодіти флешкою. І якби я знала той бісів пароль, то б без вмовлянь назвала його, аби лише всі дали мені спокій. І байдуже, що за компромати на ній зберігав мій чоловік. Але оскільки я не знаю пароль, то навіть боюся уявити, яким чином з мене витягуватимуть цю інформацію, і як мені довести, що вона мені насправді невідома.

“Мабуть, інформація на флешці коштує цілий статок і може зруйнувати  незаконну діяльність тих, хто зверху”, – вирішую.

Але якої ціни не коштувала б та спадщина, яку неофіційно отримала від Броніслава, хочу її позбутися негайно, бо все-таки життя дорожче будь-яких грошей, а я вже чітко затямила, що через ту інформацію можуть вбити. 

“Можливо, за неї мій чоловік й поліг на вічний сон… А от я не збираюся повторювати його долю”.

Рад квапливо заходить в авто, перебиваючи мої роздуми, і оглядає мене так проникливо, що складається враження, наче мені влазять у душу. Таким поглядом цілком можна й вивернути людину навиворіт. 

– Якщо твій годинник показує правильно, то зараз вже сьома, – сповіщаю його.

– Тоді чому ти досі в авто? 

Зітхаю і тягнуся до ручки дверцят, але не встигаю відчинити, як Рад ловить мене за плече.

– Зажди, Єво. У ресторані не варто нічого брати до рота, бо навіть ковток води може бути фатальним. Не втрачай пильність і постійно стеж за відвідувачами закладу. Особливо звертай увагу на тих, хто приходить до ресторану. Якщо помітиш щось дивне, скажеш, що треба на хвильку вийти, і повернешся сюди, до авто. 

– Даруй… – перебиваю Радомира. – Можливо, ти віддаси мені мобільний, щоб ми могли підтримувати зв’язок? 

Він змахує головою зліва направо.

– Я викинув його. 

– Що? – затамовую дихання від його несподіваного зізнання.

– Єво, сконцентруйся! 

Рад хапає мене за плечі своїми сильними руками, і тепер я, напружившись, мушу уважно його слухати під пришвидшене серцебиття.

– Тобі не потрібний телефон, бо у тебе буде це.

Він однією рукою дістає якийсь пристрій у вигляді чорної маленької коробочки і грається ним пальцями. 

– Поясниш? – так само напружено питаю.

Тоді Рад відпускає мене – і простягає долоню з пристроєм, при цьому запитує:

– У декольте сама запхаєш? 

Я цокаю язиком і закочую очі. Беру цю річ і, трохи повернувшись до дверцят, запихаю між грудьми.

– Незручно… – бубоню під носа. 

На що одразу чую:

– Потерпиш. І це ще не все. 

Цей кремезний чоловік знову хапає мене за плечі, і я так само напружуюся, як було до цього. Навіть виникає таке відчуття, що тепер точкою опорою є не сидіння, а якраз його долоні, які начебто тримають мене у повітрі. 

– Що ще? – питаю самими лише вустами.

Радомир підозріло мружить очі, якийсь час вдумливо дивиться на мене, а тоді відпускає зі свого полону.

– Та ні. Нічого. Можеш йти. 

На мить опускаю очі й зітхаю, а тоді знову їх піднімаю до свого охоронця. 

– Я не думаю, що зустріч з Пилипом може бути небезпечною. Ти вважаєш інакше?

– Не хочу тебе лякати, але так. 

І тепер я вже й сама не рада, що напросилась на зустріч з тим дивним чоловіком. І все ж не думаю, що він може бути пов’язаний з тими вбивцями, інакше б флешку з компроматами мені б не приносив.

“Міг би навіть собі її забрати, і я б про це ніколи не дізналася, – роздумую, коли виходжу з автомобіля. – Так було б найкраще, і я б продовжувала оплакувати Броніслава, але при цьому б жила звичним життям, а не тікала від головорізів з незнайомцем, який обіцяє мене захищати в обмін на послугу. Навіть не знаю, наскільки мене ще вистачить. Я ж дівчинка вразлива, тендітна. Куди мені в такий бойовик вв’язуватися? Я ж, врешті, можу просто зламатися!”

Та доля ніколи не питає дозволу ні на що. Кидає тебе в обставини і таке відчуття, що хтось зверху перевіряє на що ти здатна, випробовує повною мірою, підкидаючи нові та нові випробування. 

“Але для чого? За які гріхи?” – постійно шукаю відповідь, але не знаходжу. 

У цей час вже входжу в ресторан “Містер Чарльз” і оглядаю майже порожню залу в готичному стилі. Меблі та стіни темні, тому заклад видається похмурим, хоча й високі стрілчасті вікна пропускають вдосталь світла. Серед відвідувачів лише двоє незнайомих чоловіків, які сидять в різних кінцях зали. І мені неймовірно дивно через те, що у закладі не бачу Пилипа. 

“Я що, настільки запізнилася, що він не дочекався?”

Надія на зустріч з Пилипом згасає з кожною миттю, і натомість з’являється непорозуміння та розчарування. Був чи не єдиний шанс розплутати клубок подій і дістати з глибин те, що до цього залишалося прихованим для мене. Але Пилип не прийшов…

Та враз мого рукава торкається юна дівчина в чорному вбрані, яке дає зрозуміти, що вона офіціантка. 

– Доброго ранку. Даруйте, ви – Єва Романівна? 

– Доброго, – повертаюся до неї. – Так.

Тоді вона показує рукою вбік і пояснює:

– На вас вже давно чекає відвідувач у кімнатці за шторкою. Пройдіть, будь ласка, до нього. 

Я киваю, і тепер в мені бурлять неоднозначні відчуття. Водночас і радію, що зустріч відбудеться, і хвилююся, бо не знаю, чим вона для мене обернеться. 

– Зачекайте, – прошу дівчину, коли вона вже робить крок від мене, і тепер вона обертається з люб’язним виразом. – Можна відкрити шторки? В мене клаустрофобія.