6. Що він приховує?

Шукаю відповідь в собі, 

в тобі і в кожному на світі, 

та лиш все далі вона лине,

і вже надія моя гине 

у вирі внутрішніх стихій

Дорогою до ресторану я прокручую ймовірні сценарії своєї майбутньої зустрічі з Пилипом. Останнім часом всі, хто мене оточують, та все, що хоч якось мене стосується, оповите загадковістю: і мій новий охоронець, якого я не наймала і неабияк остерігаюсь, і цей Пилип, який начебто працював з Броніславом, але про якого я жодного разу не чула, і смерть мого чоловіка, і пограбування... 

“Хоча з останнім вже більш-менш розібралася. Зловмисники, які вломилися в мій дім, шукали одну конкретну річ – кляту флешку, на якій мають бути якісь компромати”, – роблю висновок, а тоді розумію, що навіть нічого не знаю про ті довбані компромати. 

Повертаюся до Радомира, який вже трохи розслабився й ледь рухає торсом в такт пісень вісімдесятих і дев’яностих років. 

“Здається, він ностальгує”, – вирішую і навіть крадькома задивляюсь.

Це, здається, вперше, коли я бачу перед собою не бездушну гору м’язів, а живу людину, яка отримує задоволення від нічної поїздки під жваву старомодну пісню якоїсь відомої групи.

 І лише коли пісня завершується, я наважуюся почати розмову:

– У мене питання.

Тепер Рад знову суворішає й набуває кам’яного виразу обличчя. Ой не подобаються йому мої питання. Дратую його своєю допитливістю. 

“Нічого-нічого, потерпить”, – зрештою вирішую і ловлю його погляд.

– А ті компромати, що на флешці, то вони кого стосуються? 

– Мені б не наказали привести цю річ, якби на ній було б щось несуттєве, – пояснює Рад, ухиляючись від відповіді.

Закидаю довге волосся за плечі й змахую рукою:

– Та це зрозуміло. Але хіба ти не знаєш, що на ній? 

– Ні, не знаю, – знову відсторонено відповідає Радомир.

Зітхаю.

– Не вірю!

Та цей кремезний чоловік лише знизує плечима у відповідь, а мені насправді образливо, що не знаю правду. Все-таки флешка моя, але всі все знають, окрім мене. Навіть у голову залітає ідея про те, щоб втекти від Радомира й кудись звернутись, щоб мені її розкодували, але ця думка так само швидко вилітає, адже наслідки можуть бути непередбачуваними, а я й без цього нещодавно ледь не попрощалася з життям. І від цих обставин почуваюся скованою товстим ланцюгом, ключ від якого має лише Радомир.

– Не розповідаєш про свого боса та флешку – гаразд. Я розумію, що тобі за це може перепасти, але хоча б щось про себе розкажи, – знову навантажую цього мовчазного чоловіка.

Він піднімає брови від здивування.

– Про себе? Яке тобі до мене діло? Я лише відвезу тебе до свого боса – і ми більше ніколи не побачимося.

– Було б непогано! – зухвало вставляю коментар. – Але мені з тобою ще бозна скільки їхати, а ти мені, між іншим, зовсім чужий. І, чесно кажучи, я тобі не довіряю. Ах так, я це вже казала. Тож нагадаю ще раз. 

Радомир проходиться рукою по своєму ідеально поголеному підборідді та вустах, наче стримуючи різке слово, яке хоче вирватись у відповідь, а тоді загрозливо заявляє:

– Не раджу зі мною розмовляти в такому тоні.

– Тільки не кажи, що я маю радіти, бо ти мене охороняєш. Я ж прекрасно розумію, що насправді я тобі непотрібна. Тобі лише наказали довести до пункту призначення флеш-накопичувач з компроматами і ту, хто знає пароль. І ти це зробиш в будь-якому випадку, щоб я не робила і не казала. Хіба я неправа?

Радомир маже по мені поглядом і мружить очі. Про щось поглиблено роздумує.

– Що? – здіймаю руки долонями доверху.

– Розповідай ще про свого покійного чоловіка. Ти мало що сказала про нього.

Складаю руки на грудях.

– З тебе досить. Краще розмовлятиму з твоїм босом.

– Тобто я більше не дочекаюся від тебе інформації? – уточнює Рад, на що заперечно махаю головою. – І при цьому ти, Єво, заважатимеш мені в дорозі, правильно розумію?

Знизую плечима, мовляв, таке життя, братику. І вже через мить – Радомир зупиняє Тойоту.

“Чорт, варто було прикусити свого гострого язичка… – запізно розумію, спостерігаючи, як він виходить з авто. – Що він задумав?”

Дверцята біля мене відчиняються – і Радомир рвучко бере мене за лікоть, змушуючи вийти з автомобіля. 

– Радомире… – спантеличено називаю його ім’я і вже хочу якось згладити ситуацію, як його рука підхоплює мене у повітря.

Зойкаю і машинально обіймаю цього чоловіка за шию. Міцно, навіть пальцями хапаюся за тканину його чорної кофти. А він в цей час робить три кроки і змінює моє положення з вертикального на горизонтальне, притримуючи іншою рукою. І, чесно кажучи, хоча й помітно сердиться на мене через те, що дратую його в дорозі, але тримає досить обережно, навіть дбайливо. 

“Боже мій, та мені це навіть подобається! Не кожен день такі чоловіки носять на руках…” – пролітає в думках, але пізніше картаю себе через це, адже лише нещодавно попрощалася з Броніславом.

Набагато гірше стає, коли Рад мене так само обережненько кладе в багажник і його зачиняє. Бо тоді чари цього звабливого чоловіка розсіюються, і розумію, що його  краще все-таки зайвий раз не займати. Тепер я серджусь.

– Знав би Броніслав, що ти собі дозволяєш стосовно мене! – голосно вигукую, коли авто рушає.

У відповідь Рад гучніше вмикає музику і, мабуть, аж підтанцьовує від радощів, що здихався набридливої мажорки. 

“Він же казав, що таких не любить”, – пригадую. 

А от мене вже зовсім окутує зневір’я у справедливість буття. 

“Це ж таке приниження їхати в багажнику! Повний розгром самооцінки!”

В салоні я хоч виговоритись могла, і від цього було легше, відволікалась, а тепер залишилась наодинці зі своїми демонами. І розумію, що після такої пригоди мені доведеться відновлюватись неймовірно довго, щоб стати колишньою собою.