5. Дзвінок, який все змінить

Наївно вірю в казку

в той час, як лиха доля

сценарій інший пише,

і в ньому меркне моя воля

– Це що таке? – Рад прислухається до вібрації, нахмурившись.

“Дідько, не можна, щоб він дізнався про телефон, який ховаю від нього!”

Починаю метушитися, соватися на сидінні, прочищаю горло, наче захрипла, і голосніше продовжую розповідь про останні божевільні події свого життя, як Радомир несподівано закриває долонею мені рота, при цьому притискаючи мене всю до сидіння. Тепер він ледь тримає кермо лише однією рукою. При цьому йому ще й вдається приставити вухо до моїх грудей, і тепер він здичавіло вигукує:

– Ти весь час ховала телефон?!

– Я не довіряю тобі! – нестямно пояснюю. 

– Нас могли вистежити! Про це ти не подумала? Єво, я був впевненим, що твій мобільний, як і всі речі, залишився у Шевроле.

– Ні, не залишився, – закочую очі. – І я, дозволь нагадати, знаходжусь не у рабстві у тебе! Та й ніхто б не зміг запхати мені маячка, бо мій телефон завжди зі мною.

Тим часом мобільний замовкає, а я картаю себе за це, що не вимкнула звук вчасно.

– Єво, ти, дійсно, настільки наївна? – Рад повертається то до мене, то до дороги. – Ті поганці вдерлися у твою оселю, навіть я сам туди без проблем проник. Думаєш, нікому не під силу заволодіти твоїм телефоном?

Тепер я замовкаю. Ненавиджу почуватися безпорадною та незахищеною. 

– Все одно він залишиться зі мною, – стою на своєму. – Це принципова позиція, Раде. Я впевнена, що через це проблем не буде.

Помічаю, як м’язи мого охоронця напружуються, а це говорить лиш про те, що він міцно стискає кермо, стримуючи свій запал. Бачу, як в цьому чоловікові борються протилежності, і наскільки напруженим він від цього стає. Мені навіть боязко від рішення щодо мене, яке він зараз ухвалить. Зрештою, Радомир різко гальмує на узбіччі й заявляє, змахнувши рукою на шосе:

– Якщо так, то йди геть, Єво! 

Я підіймаю брови від здивування.

– Отак просто відпустиш? 

– Так, йди собі нічним шосе. Без проблем. З телефоном, який ти весь час нахабно приховувала, ти ж будеш у повній безпеці. От тільки не дивуйся, якщо твоя прогулянка швидко закінчиться. Година-дві – і ти потрапиш у руки поганцям, адже за флешкою зараз ганяються лідери злочинних організацій. Не забувай це, любонька! І флеш-накопичувач я тобі не поверну, – Рад дістає його з кишені, підкидає і ловить, міцно стиснувши в долоні. – Живим він потрібний більше, ніж мертвим.

Я боляче закушую губи, згадуючи червону точку на собі, коли мене ледь не вбили, – і у мене від цього холоне кров у жилах. Хочеться вийти з автівки наперекір Радомиру, але мені немає куди діватися. Та й залишати цьому чоловіку таку цінну річ не дуже й хочеться. 

– Виходь! – гримає Рад.

– Ти не маєш права…

– Швидше!

Я дму вустоньки й невдоволено відвертаю голову.

– Без флешки не піду, але й телефон не віддам. 

І хоч я, певно, зараз виглядаю сміливо та рішучо, насправді кожна клітинка тіла тремтить від страху, який вселяє один суворий погляд сірих кришталевих очей. Неприродно чарівних, але водночас таких, що вмить можуть спопелити дотла.

– Ти блефуєш, – так само сміливо кидаю підозру, сподіваючись, що Рад не помічає наскільки я зараз напружена.

Радомир водночас владно і запитально підіймає голову й приставляє пальці до підборіддя, тож я мушу пояснити:

– Без мене ти не дізнаєшся пароль, а отже, і не отримаєш компромати за якими ганяються, як ти сам кажеш, лідери злочинних організацій.

– Ти все одно не знаєш пароль! – у мене летить вагомий аргумент.

– Але зі мною у тебе є шанс його дізнатися. Хтозна, можливо, дорогою до твого боса я згадаю щось доречне. 

– Єво, – моє ім’я у виконані цього чоловіка звучить особливо, змушуючи все всередині перевернутися від хвилювання, – не думай, що твоя персона настільки важлива, – Рад повільно починає підсуватися до мене – і він цього жар підступає до обличчя. – Я б не радив зі мною сперечатися хоча б тому, що я – єдиний, хто зараз може тебе захистити. 

Мені хочеться йому сказати, що це все маніпуляція, але від того, що Рад підсувається все ближче і ближче, я втрачаю дар мовлення. Тепер лише думаю, як врятуватися від цієї гори сталевих м’язів. Зрештою, різко припадаю до дверцят автівки і відчиняю їх, щоб вибігти, але мій таємничий охоронець притискає мене собою – і вмить їх зачиняє різким рухом руки.

– Не роби дурниць, Єво, – мене знову пронизує його погляд. – І даруй, але я мушу це зробити. 

Вся напружуюся й заплющую очі від хвилювання. Останнє висловлювання Радомира прозвучало надто загрозливо, а тепер я ще й відчуваю його пальці в себе на грудях. Вони неквапливо проникають в декольте чорної сукні – і дістають мій мобільний, який ховала. Й наче нічого страшного не сталося, але це ж треба мати нахабство туди залізти! 

– Хто це може бути? – питає Рад.

Розплющую очі зі спантеличеним виглядом. Радомир, який досі знаходиться впритул, повертає телефон екраном до мене і показує пропущений виклик з невідомого номера.

– Не знаю, чесно.

Радомир повертається на своє сидіння й в роздумах чухає потилицю. Тоді дістає ще й свій телефон і на якомусь сайті в пошукову стрічку переписує невідомий номер. 

– Зможеш дізнатися, кому він належить? – цікавлюсь.

Рад невдоволено маже по мені поглядом й нічого не відповідає. Тоді щось тицяє в налаштуваннях телефона й вмикає гучномовець. Йде гудок. 

– Зайве скажеш – нас вб’ють, – він спокійно попереджає, наче нічого страшного в цьому немає, а от мене одразу окутує бентега.

Мені лячно дізнатися, хто телефонує, бо тепер майже всіх підозрюю у вбивстві свого чоловіка. Тим паче зараз надто велика ймовірність того, що можуть телефонувати ті зловмисники, що вдерлись до моєї оселі й залишили записку.