4. Допит лукавого

Коли затягує в безодню

і зупинити це не можеш,

за ближчого хапайся дужче

з ним бій зі смертю переможеш

Я не перестаю вивчати Радомира в дорозі. Не хотіла б  мати такого ворога, як він. Один лише грізний вигляд наганяє страх. І що я робитиму, якщо він обернеться проти мене – не знаю. І за допомогою не маю уявлення куди бігти. Батьки живуть далеко, у Марі-Санте, і у нас, м’яко кажучи, холодні відносини. От вони приїхали на поминки Броніслава, і за те вже маю бути вдячною. Ще маю брата, їхнього улюбленця, але він і муху не образить. Мама доклала максимум зусиль, щоб перетворити Антона на кімнатну рослину. Так що на нього сподіватися – справа марна. Хіба звернутися до Інги – моєї білявої подруги. Серед перелічених осіб вона найближча мені й, до речі, єдина, з яким в мене наразі міцний зв’язок. Всі інші з тих, хто був у нашому з Броніславом оточенні, – друзі мого чоловіка. А особисто я їх зовсім не цікавлю, хоча й спілкувалася з дружинами товаришів Броніслава досить часто, але, на жаль, посиденьки за келихом доброго вина не завжди прирівнюються до міцної дружби.

– Думаєш, нам вдасться добратися так, щоб не натрапити на зловмисників? – цікавлюсь у Радомира.

– Важко сказати, – відрубує той.

– А їхати далеко?

Він безмовно киває, чим жах, як засмучує. Тому тепер я всідаюся якнайзручніше і налаштовуюся на довго й нелегку дорогу. Пощастило, що хоч головний біль пройшов. 

Дорогою Рад неоднозначно маже поглядом по мені і нагадує:

– Ти мала розповісти про своє життя і життя твого чоловіка.

Я киваю і починаю:

– Мені тридцять два. Всього тридцять два… – підкреслюю вік, щоб показати наскільки я молода, аби вмирати. – Займаюся флористикою. 

– Справді? – дивується Рад. – Я думав, ти маєш власний салон краси.

– А ти, я бачу, підготувався до зустрічі зі мною. Так, салон мені подарував Броніслав, але я у ньому не працюю. Маю адміністратора, який всім старанно займається, а мені лише гроші щомісяця надсилає. А флористика – це і моє захоплення, і робота. 

На обличчі Радомира з’являється харизматична усмішка.

– Важко уявити, щоб така поважно особа, як ти, продавала квіти. 

– А я не стою з букетами попід будинком! – пояснюю з обуренням. – Складаю великі композиції і продаю на своєму сайті, а ще поставляю весільним агенціям та дизайнерам, з якими тісно співпрацюю. 

– Припустимо, – киває Рад.

Щось мені здається, що він мені вірить не більше, ніж я йому. Але насправді я маю право взагалі нічого не розповідати і роблю це лише для того, щоб дорога здавалася коротшою.

– З чоловіком, як і казала, ми були не дуже близькі. Він нескінченно потопав у робочих справах, бо бізнес був для нього всім. 

– Дивно, що у вас за стільки років немає дітей, – відмічає Рад.

Опускаю очі й закушую щоки зсередини. Краще б він не казав цього, бо тепер мій настрій ще більше скочується донизу. 

 – Я втратила дитину під час пологів, – журливо пояснюю після паузи, згадуючи той трагічний період мого життя, який став першим випробуванням з цієї пекельної низки, яка продовжується досі.

Радомир повертає до мене голову й зазирає в очі. Тепер на його обличчі читається співчуття, на яке він, як виявляється, здатний. 

– Уявляю, що твій чоловік зробив з лікарями, які приймали пологи. А не було думок всиновити чи… – тон він все одно зберігає суворий і рівний.

– Навряд тебе це стосується! – у мого охоронця летить словесний ляпас. 

Але, зрештою, я таки продовжую говорити, коли він сконцентровується на дорозі, яка веде з Догману:

– Думки про всиновлення були, але до справи так і не дійшло. А після того випадку попри всі спроби я більше не змогла завагітніти. Мабуть, це щось психологічне…

Сама не розумію, навіщо ділюсь з цим загадковим і, мабуть, небезпечним чоловіком таким потаємним. Тепер себе картаю за це. Все-таки не варто було ділитись подробицями, бо тепер почуваюся неповноцінною.

Тим часом надворі починає помітно смеркатися і, навіть будучи в авто, починаю відчувати осінню прохолоду. 

Радомир гальмує на узбіччі, коли закінчується цивілізація, і виходить з авто.

– Ти хоч кажи, коли плануєш відійти. Надовго? – визираю.

– Ні. 

– Я з тобою.

– Ні.

– А якщо з’являться наші переслідувачі?

Радомир повертається в авто й дістає з бардачка маркер. Тоді хапає мене за зап'ястя і на внутрішньому боці руки, ближче до згину, пише мобільний номер. При цьому нагинається до мене, проникаючи в особистий простір. Мені ніяково від того, що він впритул. Надпотужна енергетика цього суворого чоловіка змушує моє серце битися частіше. А коли він підіймає голову, опинившись обличчям до обличчя, я втискаюся у сидіння, як тільки можу, а він у цей час погідливо пояснює:

–  Якщо вони тебе схоплять зараз чи пізніше – при першій же можливості набереш.

Я, відчуваючи його дихання на собі, вдивляюся у неприродно кришталеві очі й киваю у відповідь.

– А якщо можливості не буде?

– При першій же можливості, – повторює свої слова Рад і акцентує власні слова підняттям брів.

Тоді зачиняє мене у своїй Тойоті й віддаляється. Лише встигаю помітити, коли він обходить попереду авто, як у нього ззаду на рівні поясу щось випирається.

“Готова закластися, це справжній пістолет, – від цієї думки одразу стає моторошно та холодно. До того ж надворі швидко темніє, і мої страхи все більше вступають в права. – Ненавиджу темряву”.

***

Що далі – то швидше мене несе бурхливою течією від звичного життя. І попереду лише невідомість. А для мене це нестерпно, люблю знати, що буде через декілька хвилин, годин, днів... У мене все завжди прораховано, бо лише так можу почуватися впевнено. А зараз реалізовується якесь нічне жахіття, де мені доводиться дорожити кожною хвилиною, як останньою, бо вона, дійсно, може такою стати, варто мені зробити лише один фатальний крок.