3. Загадковий охоронець

Він з вигляду як скеля,

та хоч і протягнув долоню,

ховає таємницю глибоко в собі,

тому довіра лиш холоне

Мені не віриться, що я ледь не зловила кулю. Свідомість абияк намагається викинути мені інші варіанти того, що то була за червона “мітка” в області грудей, але я бачила те, що я бачила, і в даних обставинах можу підозрювати, що вбивці Броніслава могли б прийти і за мною, хоча я й ні в чому не винувата.

Приємне обличчя рятівника, яке побачила лиш на мить, чомусь одразу викликало довіру і я відчула захищеною в цьому авто, тож вирішила проїхатись з цим чоловіком, поки остаточно не втечемо від переслідувачів, а тоді вже запитати, що він робив в моїй оселі та чому тепер допомагає. 

Обертаюся, щоб поглянути з вікна заднього виду, чи ніхто за нами не їде. Нікого підозрілого поки не бачу, та й водій вправно веде авто вузькими вуличками між хмарочосами Догману, наче лабіринтом, тож переслідувати нас було б цілим випробуванням.

Коли знову повертаюся вперед, помічаю у дзеркалі, як цей чоловік мене вивчає. 

– Чому ви мене врятували? – не витримую і, нарешті, запитую. 

На мить знову запановує тиша. Водій вкотре вправно вивертає кермо, а тоді відповідає, наче запрограмований:

– Мені наказали.

Це звучить щонайменше дивно, але мій рятівник з кришталевими очима не вдається до деталей.

– А кому це треба? – розгублено знизую плечима. 

– Моєму босу. 

Я закочую очі й зітхаю, адже розумію, що мій допит займе багато часу й зусиль. Ще й серце так нестямно б’ється, що варто було б вже трохи перевести дух.

– А хто ваш бос? – передбачливо продовжую допитуватись. 

У цей час мій рятівник заїжджає на багатоповерхову стоянку, гальмує і киває на переднє сидіння. 

– Пересядьте, Єво. Не проти, якщо буду на “ти”?

Я киваю й одразу ж виконую його прохання. Тепер можу роздивитися цього чоловіка ближче. І, чесно кажучи, хоча він і має звабливе обличчя, його суворий погляд насторожує, а комплекція зі сталевими м’язами ще й посилює це відчуття. Тож мимовільно втискаюся в сидіння й відсуваюся до вікна, як тільки можу. Готова хоч зараз тікати від цього чоловіка, якщо відчую серйозну загрозу. 

– Мене звати Радомир. Можна просто Рад. Я – найманець, і мені наказано охороняти тебе, поки ми не прибудемо до мого боса. 

– Не відмовлюсь від особистого охоронця і, дякую, що врятував мене, хоча… не знаю, чи варто було мені тікати.

– Тебе б вбили! – голосно повідомляє Рад. – Набридло жити?! 

Я заперечно махаю головою, і ми однаково допитливо принизаємо поглядами один одного. 

– От тільки я не розумію… – ковтаю, – навіщо мені їхати до твого боса? Я знаю його?

– Ні, – різко відрубує Рад і відвертається у бік керма, наче щось приховує.

– Можливо, мій чоловік знав його? 

– Не знаю. Можливо, – рвано відповідає Рад.

– Тоді поясни, навіщо мені їхати?! – на емоціях викрикую, бо гра в загадки вже починає дратувати. 

Зіниці Радомира малюють по верху очного яблука напівколо, а тоді він, наче неохоче, пояснює:

– Тобі передали дещо таке, через що тепер за тобою ганятимуться лідери злочинних організацій. 

Мої очі мимовільно розширюються, а головний біль посилюється. Рукою торкаюся скроні, занурюючи пальці у волосся.

– Я про флеш-накопичувач. Ти ж вже здогадалася? – питає він.

Тепер я підозрюю, що Пилип, який стверджував, що працював з Броніславом, не той, за кого себе видавав. Тим паче раніше я нічого про нього не чула від свого покійного чоловіка, хоча коли він розмовляв телефоном, я часто чула імена його колег. 

– Мені сказали, що флешка належала моєму чоловіку, тому тепер вона у мене.

– Цілком можливо, – схиляє голову Рад. – Але через неї твоє життя тепер в небезпеці. Я пропоную розумно позбавитись цієї речі, тобто віддати моєму босу. 

Аналізую кожне висловлювання свого рятівника, намагаюся зрозуміти, які цілі переслідує він і його бос. Але мені заважає те, що Радомир не показує емоції. Говорить рівно, чітко й лише інколи дивиться в очі.

– Та що на тій клятій флешці такого, що через неї хтось хоче позбавити мене життя?! Я перевіряла її, але ніяких документів там не було. Лише якась матриця.

Радомир зсуває брови. 

– Матриця? Хах! Інформація на флеш-накопичувачі, напевно, закодована. Наскільки я знаю, на ньому твій чоловік зберігав багато компроматів на впливових людей, і якби ти розкодувала та позповсюдила ті дані… 

Радомир скорчує обличчя у такий гримасі, що мені робиться недобре.

– І що тепер робити? – тихо запитую. – Броніслав би не хотів, щоб у мене були проблеми.

Рад криво усміхається.

– Він не збирався лягати в могилу, але його, як бачиш, ніхто не питав. 

Я з емоцією здіймаю руки й з презирством запитую:

– Хіба це смішно? 

– Ні краплі, – ще більше суворішає ця гора м’язів.

Я боляче закушую губу, повертаюся до вікна, де перед очима мелькотять дзеркальні надвисокі будівлі, й міркую над подальшими діями, адже варіанти насправді маю, але всі вони хиткі, а один неправильний крок тепер може коштувати мені життя.

У мене в голові постійно крутить думка про те, що треба зателефонувати в поліцію, але щось зупиняє. Мабуть, страх. Я настільки розгублена, що не можу дрібні пазлики останніх подій скласти в суцільну картину того, що наразі маю. Та разом з тим розумію, що втекти від Радомира може бути небезпечно, а от що мене чекає разом з ним – ще невідомо. Але останнє, лякає трохи менше та все одно мені треба бути насторожі, бо мій новий охоронець може щось приховувати, і я майже впевнена, що так і є. 

– Загалом… – починаю думку, але запинаюся, гадаючи, чи варто це казати вголос. – Мені треба позбавитись цієї пекельної спадщини.

– Мудре рішення, – киває суворий Рад. – Це й пропоную тобі зробити.