2. “Вам дещо залишили”

За день до цього…

Не всякий подарунок,

привід для задоволення,

так інколи диявол

підкидає випробування

У чорній сукні та витончених рукавичках сиджу навпроти юриста Анатолія, який, на щастя, погодився прийти до мене додому, щоб обговорити всі деталі про переоформлення майна покійного чоловіка на мене. І хоч я й намагаюся уважно вслухатись у кожне слово спеціаліста, інформація зовсім не затримується в голові. Можливо, тому що ми знаходимося у кабінеті Броніслава, і тут все нагадує про нього. Від цього туга пеленою оперізує, що аж виникає головний біль.

У руках тереблю мокру темну хустину, якою іноді витираю сльозу, яка мимовільно скочується щокою. Хоч ми з Броніславом ніколи не мали тісного психологічного зв’язку, але з ним я почувалася вільною та захищеною. За майже десять років шлюбу навіть не можу згадати якусь вагому суперечку між нами. Я ніколи не лізла у його справи, не нав’язувала свою думку, а він, відповідно, не обмежував мене, був щедрим, підтримував всі мої ідеї. Будь-хто міг мені позаздрити, але тепер це у минулому. Я – нещасна вдова, яка навіть не знає кого підозрювати через те, що в серце Броніслава засадили кулю. І, треба зізнатися, тепер вже шкодую, що настільки мало знаю про свого чоловіка. Розумію, що треба було хоч інколи бувати в його офісі, розпитувати про його компанію, цікавитись з ким він спілкується. Тепер вже це розумію, от тільки пізно.

– Єво Романівно, поставте, будь ласка, підпис, – ввічливо просить юрист і дає свою ручку.

Я пробігаю очима документом і малюю закарлючку.

– Чудово, – киває юрист. – Одразу хочу вам повідомити, що переоформити на вас майно одним днем не вдасться. Це процедура, яка може затягнутися. Я можу детальніше вам розповісти про всі етапи.

Вдумливо махаю головою зліва направо.

– Знаєте, я зараз досі ще не прийшла у себе після втрати…

– Я розумію, у те, що сталося, важко повірити, – киває низький юрист.

– Допоможіть мені з переоформлення в чому зможе, а я пізніше з вами зв’яжуся за декілька днів. 

Дістаю з елегантного гаманця декілька купюр і простягаю цьому діловому чоловіку з запитанням:

– Цього достатньо?

Він опускає очі до грошей.

– Цілком. Хоча я зазвичай таким не займаюся, лише надаю юридичні послуги, але можете не хвилюватися, я спробую сам впоратись з документною тяганиною. У мене є зв’язки де потрібно, тож думаю, проблем не буде.

Я киваю й проводжу гостя до дверей, тоді лягаю на шкіряний диванчик в холі й заплющую очі. Останнім часом мало сплю, а зараз хочу вимкнутись понад усе. Але тільки починаю поринати у сновидіння, як у двері лунає дзвінок. 

“Він щось забув”, – вирішую, важко зітхнувши, і направляюсь до дверей, цокаючи низькими каблучками домашніх капців. 

Перед тим на мить відкриваю дзеркало, щоб поглянути, чи все у мене до ладу. Лише волосся трохи сплуталось, тож квапливо поправляю його. А тоді ще на мить задивляюсь на себе. Навіть не віриться, що я у своїх тридцять два стала вдовою. 

У відображенні струнка жінка з персиковим кольором волосся, темно-зеленими очима, пухкими губи, гостреньким носиком. 

“Мабуть, було б грішно з такою зовнішністю ставити на собі хрест і заводити котів”, – вирішую, але поки навіть в найсміливіших думках не можу уявити себе при іншому чоловіку.

Коли відчиняю, бачу незнайомця, якому з вигляду п’ятдесят. Він худорлявий, має дрібні зморшки біля очей, а одягнений у дорогий престижний костюм чорного кольору.

– Блаженська Єва Романівна? – запитує він.

– Так, – розгублено киваю. 

– А я працював разом з вашим чоловіком. Мене звати Пилип, – поважно заявляє цей чоловік.

– Ніколи про вас не чула від Броніслава. 

На це гість люб’язно розставляє руки.

– Є привід познайомитися. 

“Угу, а у мене є привід вас підозрювати у вбивстві”, – роздумую з іронією.

Тепер уважніше вивчаю цього чоловіка. У його руках шкіряний портфельчик і темна довга парасоля. Загалом він цілком схожий на бізнесмена. От тільки все-таки його ім’я я, дійсно, чую вперше.

Роблю жест, пропускаючи його у будинок, хоча й роблю це неохоче. Пильно стежу за кожним рухом цього чоловіка. З усіх сил намагаюся згадати його обличчя, але все ж навряд я його колись бачила.

– Я ненадовго, – розважливо пояснює Пилип. – Мені Броніслав довірив зберігати одну річ. Чесно кажучи, не знаю в чому її цінність. І оскільки з ним сталося таке лихо, я хочу передати цю річ вам, Єво Романівно, і висловити співчуття.

Він дістає з внутрішньої кишені піджака двоколірну сіро-чорну флешку – і простягає мені. 

– Дякую, Пилипе. Мабуть, на ній щось таке, що стосується компанії мого чоловіка. 

– Не знаю. Та навряд Броніслав просив би заховати її у себе, якби там були сімейні світлини.

Я киваю й стискаю у руці цю річ. А Пилип вже повертається, щоб піти.

– Зачекайте, – прудко ловлю його за рукав. – Мабуть, ви були близькими з моїм чоловіком, оскільки він довірив заховати щось цінне.

– Далеко не найкращими друзями, повірте. Перетинались суто у робочих справах, – запевняє Пилип.

– І все ж, ви знаєте про нього немало, якщо працювали разом. Можливо, розповісте з ким ворогував Броніслав? Кому міг дорогу перейти? З ким справи вів останнім часом? Якщо когось підозрюєте у злочині – обов’язково дайте знати.

– Єво Романівно, –  винувато знизує плечима цей чоловік, – навряд чи я зможу вам чимось допомогти. У вашого чоловіка було багато партнерів і не менше конкурентів. Нікого конкретно я не підозрюю. Мені шкода, але не зможу вам допомогти. 

Він знову повертається, щоб йти.

– Зачекайте! Пилипе, навіть якби ви розповіли якісь не надто важливі речі про Броніслава, вони могли б допомогти слідству. Розкажіть хоча б мені все, що знаєте, – благаю з вологими очима.