Епілог

Артем застрибує на ліжко, яке нещодавно належало йому. Тимофій зберіг кімнату для нього, хоча в боксерському клубі вони мали багато друзів, які шукали житло. Напевно, Зубаневі справді доведеться повернутися сюди, якщо Тимофій не відмовить. Олексій Геннадійович навряд чи буде відбирати квартиру у «небіжчика», але гроші на оренду у нього рано чи пізно закінчаться. З підробленими документами, без мітки карного злочинця, йому буде набагато простіше влаштуватися на роботу, але Зубань подумає про це завтра.

Ярослава примощується поруч із Артемом, поклавши голову йому на груди.

— Тепер ти розкажеш мені, що трапилося насправді? — вона говорить напівпошепки, і язик плутається від коньяку, що гірчить на губах. Ярослава, напевно, сотню років не пила нічого міцнішого за пиво. — Я на власні очі бачила, як у тебе стріляли.

У голосі Самойленко прослизає тремтіння, і Артем проводить долонею по її волоссю. Їй так жарко, ніби за комір насипали цебро розпеченого вугілля. У голові шумить коньяк, який Зубань сам же і Тимофію подарував, коли влаштувався до Олексія Геннадійовича на роботу. Вони втрьох разом з Тимофієм добили пляшку за годину, і хрест на будь-яких стосунках із Данилюками офіційно поставлено. Тепер із цією родиною їх більше ніщо не пов'язує. Артем боїться, що відключиться прямо зараз, і не встигне поговорити з Ярославою.

— Я був у бронежилеті, — п'яно бурмоче Артем, перебираючи пальцями її волосся. Ярослава лише посміхається куточками губ, відчуваючи під щокою знайоме тепло. — Олексій Геннадійович купив його для мене, щойно я вийшов на роботу. Ми з Тимофієм сховали пакетик червоної фарби. Я навіть не думав, що все обернеться так, і в мене вистрелить якийсь бандит. Бачила би ти обличчя Данилюка в той момент, — Зубань так розпалюється, що в нього збивається дихання. — Я стікаю кров'ю, а бандити розбігаються убік, як щури з корабля.

Ярослава клацає його по носі, скривджено насупившись. Страшно заново повертатися до спогадів.

— А якби вистрілили не в живіт? — вона піднімає голову, зустрічаючись із карими очима Артема.

За вікном вечоріє, і Самойленко непросто розібрати в очах Артема, про що той зараз думає. Його погляд зникає в сутінках, що закрались у кімнату, і вже за мить оживає. Він дивиться на Ярославу так зосереджено, що та почувається винною. Її не було поряд, коли Артем пішов на зустріч з Олексієм Генадійовичем. Вона дозволила Зубаневі пожертвувати всім заради неї. Ярослава мало не втратила Артема, тому що Данилюки не відпустили б його в обійми Ярослави добровільно.

Ярослава ковтає задавлений схлип, уткнувшись сирим поглядом у стелю.

— Не думатимемо про це, — Артем повертається до Самойленко, щоб бачити її очі.

Самотні сльозинки поблискують у темряві, і Ярослава поспішно стирає їх долонею.

— Не плач, я прошу тебе, — Артем цілує її щоки, очі і зупиняється на губах. Торкається дуже обережно, але Ярослава ловить терпкий присмак коньяку. Голова знову йде обертом, але не від алкоголю. — Пообіцяй мені, що більше ніколи не плакатимеш.

— Обіцяю, — Ярослава киває і припадає до його губ.

Ярослава більше ніколи не заплаче поряд з Артемом, як би голосно не билося її серце. Може, лише одного разу вона не зможе стримати сліз щастя, коли у них буде весілля. Але не сьогодні і не завтра. У їхньому майбутньому, яке належатиме лише їм.