Розділ 56

— Артеме, це ти? — Ярослава піднімає голову, на ходу стягуючи кросівки.

Вона пробігла добру половину шляху, коли отримала повідомлення від Тимофія. Не тому, що не було часу замовляти таксі. Не тому, що боялась потрапити на очі співробіникам Олексія Геннадійовича. Ярослава просто не хотіла, щоб охоронець, якого до неї приставив батько, прив'язався слідом. Він би не дозволив Самойленко дістатися до Тимофія, але в Ярослави всередині зароджувалося дивне передчуття. Ярослава не могла розібрати, хороше воно чи погане.

Самойленко втекла через чорний хід.

Ярослава повільно вирівнюється, розстібаючи куртку. Вона не стала шукати зимову куртку, незважаючи на колючий мороз, бо боялась затриматися навіть на хвилину.

— Я, — Артем крокує до неї, і Тимофій зникає в нього за спиною.

Ярослава гарячково хитає головою, осідаючи на підлогу, і сльози виступають у неї на очах. Артем живий, на ньому жодої подряпини. На ньому біла футболка, і в тому місці, де Ярослава зовсім недавно бачила червону пляму від рани, не видно і краплини крові. Зубань тільки винувато дивиться на неї і не наважується підійти ближче.

— Що це означає? — випльовує Самойленко, підриваючись на ноги.

Ще секунда, і вона ударить Артема. У неї кров у жилах закипає, а на язик не приходить нічого, окрім лайки. Вона страшенно зла, бо її обдурили. Ярослава тремтячими руками вішає куртку на гачок. Дивиться майже отруйно, і в очах блискавки танцюють. Зубаневі вона здається смішною: з розчервонілими на морозі щоками, лють в очах і крапельки сліз, які вона намагається приховати.

Вона сумувала, не менше, ніж Артем. Можливо, ще більше.

— Я зараз тобі все поясню, — Зубань обережно бере її за руку і веде на кухню. Їй зараз потрібна чашка чаю та таблетка заспокійливого.

Ярослава, як божевільна, дивиться на їхні переплетені руки і слухняно ступає слідом. Артем живий, і Самойленко відчуває кожний його дотик. Але відчуття, що він ось-ось зникне, не минає. Нависає над головою, як хмара диму, і нестерпно сильно душить. Невже правда, і Артему більше не загрожує небезпека?

— Я дуже на це сподіваюся, — Ярослава сідає за стіл поряд з Артемом. — Де ти був?

— Тут, у квартирі Тимофія, — Зубань не відпускає її руку, ніжно поцілувавши її долоню.

Самойленко намагається вирвати руку, але Артем не дозволяє. Тримає міцно, що є сили. Йому необхідно відчувати Ярославу зараз, коли стільки жахів огорнуло його життя. Ярослава — єдиний світлий вогник для нього. Теплий, тендітний і трохи скривджений. Самойленко кривиться, ніби не розуміє, що робити — розплакатися чи посміхнутися. Її обличчя ніби затягнуло, знеструмило морозним вітром, і тільки очі залишилися живі. Червоні, що не виспалися, але все одно живі.

— Чому ти мені не зателефонував? — ображено шепоче вона. Тимофій ставить перед Ярославою чашку ромашкового чаю, і приємний аромат помітно знижує градус агресії у крові. Самойленко дихає набагато спокійніше.

Артем відпускає її долоню, і Ярослава підсуває чашку.

— Так треба було, — Зубань кидає розгублений погляд на Тимофія, і той киває йому у відповідь. — Тепер Олексій Геннадійович і Єгор до тебе не полізуть. Вони впевнені, що я загинув, захищаючи їхню родину.

— Ти божевільний! — веселіше викрикує Ярослава, відпивши ковток чаю.

Артем підходить до неї так несподівано, що Ярослава ледь не кидає чашку на стіл. Їй так важко впоратися з емоціями зараз, тому що Зубань поруч, і його запах… Його запах заспокоює, загоює всі рани, спалює страхи. Тільки з ним Самойленко по-справжньому спокійно. Хіба вона може на нього злитися?

— Але ж ти мене все одно кохаєш? — Артем обіймає її за плечі, примостившись за спиною. Легкий поцілунок у потилицю збиває Ярославу з пантелику.

Вона відповідає швидко, не замислюючись про наслідки.

— Кохаю.

Тимофій із урочистою посмішкою ставить на стіл пляшку коньяку.