Розділ 55

Ярослава засинає на дивані, стиснувши в долоні телефон. Минуло більше двох годин з того часу, як вона розмовляла з Дзюбою. Тимофій обіцяв зателефонувати, коли дізнається про Артема, але тиша зводила Ярославу з розуму. Вона поїхала додому, щоб побути наодинці зі своїми думками та заспокоїтися. Але на самоті їй стало тільки гірше. Від болючого страху її кидало то в жар, то в холод, але думки в голові не затихали. Їхня кількість зростала прямо пропорційно хвилинам, які тяглися болісно довго.

Де зараз Артем? Чи живий він? Як почувається?

Ярослава часто кліпає і відчуває, як важчає її голова. Вона опускається набік, підклавши під щоку долоні, і телефон залишає майже під серцем.

— Ярославо, ти чого? — Артем дивиться на неї з м'якою усмішкою, прибираючи пасма з її обличчя, і помічає у куточках очей сльози.

Самойленко через силу посміхається, але в грудях так тісно, що зітхнути не виходить. Вона б вічність дивилася на Артема, такого теплого та розслабленого. Вічність лежала б з ним під однією ковдрою, кожною клітинкою вбираючи жар його тіла. У неї волосся прилипло до чола, і блиск його очей якийсь нездоровий, вологий. Напевно, справжнє кохання справді визнане хворобою, яку неможливо вилікувати. Ярослава читає це у погляді Артема, і їй ще більше хочеться розплакатися.

— Все добре, — вона шморгає носом і рухається ще ближче.

— Ти плачеш? — Артем торкається гарячою долонею до її щоки, стираючи пальцем солону краплю.

Ярослава заплющує очі від ніжності, яка лоскоче десь у лівому підребер'ї. Він ніколи не почувалась такою щасливою. Просто лежати поруч із людиною, дивитись у її очі та почуватися потрібною. Найважливішою, найулюбленішою. Вони знайомі з Артемом не більше ніж півтора місяця, але Самойленко вперше відчуває такий гострий страх втратити його.

Якось вона прокинеться, а Артема вже не буде поряд… Ярослава не переживе цього.

— Ні, просто в тебе багато пилюки, — зітхає вона, мазнувши губами по плечу Артема.

— Не плач, — Зубань притягує її до себе, міцно обіймаючи за плечі. — Такий нікчема, як я, не заслуговує твоїх сліз.

Ковдра збивається кудись під ноги, і холодне повітря трвожить шкіру. Артем відчуває, як Ярослава тремтить у його обіймах. Ярослава неохоче виплутується з його рук і навалюється всім тілом зверху. Її такими іграми не обхитриш, але Ярославу дуже легко вивести з себе.

— Замовкни, дурненький! — Ярослава випалює йому в губи, але в останній момент ухиляється від поцілунку. — І не смій більше ображати себе.

— По-моєму, це ти мене щойно образила, — Артем обнімає його долонями, огладжуючи шкіру, що охолола.

У неї на губах блищить хитра усмішка, і Ярослава, сердито хмикнувши, відвертається. Втекти не так просто, коли тебе утримують його сильні руки, такі гарячі та вимогливі. Коли його тіло придавлює до ліжка. Вона обводить обличчя Артема збудженим поглядом, залишивши на шиї відбиток губ, і Артем нетерпляче вовтузиться під її дотиками. Заводиться, розпалюється, горить. Зубань перекочує Ярославу на спину, захопивши її зверху. У нього очі майже чорні від збудження.

— Правда? — Ярослава збентежено кліпає віями. — На мене це правило не поширюється, я все говорю з любов'ю.

— Це типу освідчення в коханні? — Артем шепоче їй на вухо, цілуючи шию, і Ярослава знову розчиняється в його дотиках.

Вона ніби поворухнутися не може, але не через те, що Зубань зверху на ній. Вона просто не хоче, щоб цей день закінчувався, бо невдовзі повернеться її хлопець. Єгор уже давно його підозрює, і одного разу Ярослава просто не витримає. Вона зірветься і вивалить усю правду.

Ярослава хотіла інакше. Вона ніколи не хотів зраджувати Єгорові.

— Не дочекаєшся, — Самойленко піднімає голову, щоб поцілувати Артема.

Кожен поцілунок, як останній. Бо колись усе закінчиться.

«Я люблю тебе» — виє, скавулить, ридає в її голові голос, який Ярославі ніби не підкоряється. Вона так давно збирається йому сказати. Самойленко хоче, щоб Артем знав. Тільки Артему вже давно все відомо. Він не дурень, зрозумів усе по очах.

Ярослава кохає його з того часу, коли вперше поцілувала.

Телефон на дивані, що лежить десь під боком, оживає вібрацією. Ярослава розплющує очі і піднімається, намацуючи телефон. Пів години. Вона проспала цілих тридцять хвилин, і в її сон прийшов Артем. Вона згадав той ранок, коли вони з Артемом прокинулися разом. То був не солодкий сон, не плід її фантазій. Ярослава надовго запам'ятає той день, якщо не назавжди. Коли вона не змогла зізнатися Артему, що кохає його.

Ярослава відкриває повідомлення на телефоні.

«Приїжджай до мене додому. Тимофій»

Невже Тимофій дізнався, що сталося з Артемом?