Розділ 53

Ярослава закидає в кошик з брудною білизною своєю порвані джинси і виходить із ванної. Дірка на коліні була розміром із яблуко, і Самойленко не пам'ятає, як дісталась додому в такому вигляді. Плями бруду на джинсах, розстебнута куртка з калюжею, що перебилася на спині. Вона ніби викачалась в ямі помиїв, а не пройшлася містом. Їй ще пощастило, що десь поблизу не крутилась поліція. Хоча везінням це навряд чи назвеш, адже саме вона могли допомогти Артемові. Поліцейські могли пов'язати бандитів та захистити Зубаня, а Ярослава не змогла. Вона з блідим обличчям прослизає у вітальню, так і не натягнувши домашні штани. Діну їй голими ногами не збентежити, бо вона не раз бачила Ярославу голяка.

— Діно, я не знаю, що мені робити, — тремтячим голосом тягне Самойленко, і в неї зуби стукають, наче від холоду. — Артема кудись відвезли, а я навіть не знаю, чи він живий.

Щербина дивиться на неї з-під лоба, оцінюючи масштаби катастрофи. Ярослава подзвонила Діні півгодини тому і пробубнила щось про постріли і криваву калюжу під деревом. Запиналась, плуталась, відключалась, як у гарячці, але голос у неї був страшний. Якби Діна була хоч на долю такою же вразливою, як її найкраща подруга, їх обох загребли б у лікарню. Щербина приїхала майже одразу, бо відчула біду.

— Заспокойся, — вона гальмує Ярославу за плече, приводячи її до тями. — Ти запам'ятала номери тієї машини?

— Ні, вони були заляпані брудом, — Самойленко накидає на плечі плед, бо й досі не може зігрітися. У неї мороз пробігає шкірою, коли перед очима оживають знайомі картинки.

Артем сповзає на землю, затиснувши правий бік, і з останніх сил намагається вхопитися за дерево. Його тіло згинається навпіл, і він падає. Чорне дерево, що нависло над його головою, ховає Артема від сторонніх очей, але Ярослава виразно бачить яскраво-червоний слід на асфальті. Його кров, кров Зубаня. Здається, Ярослава навіть відчуває її запах.

Шлунок зводить судомою, і до горла підходить грудка. Самойленко навиворіт вивертає, але вона пов'язана по руках та ногах. Ярослава безсила перед тими тварюками, які поранили Артема. Він безсилий перед собою, перед новою Ярославою, яка у нових стосунках плутається гірше, ніж у функціях, які вони розбирали на парах з економіки. Ярослава зовсім не вміє розраховувати ступінь своєї прихильності до людей і щоразу потрапляє в халепу, коли втрачає когось. Втрати знищують, руйнують усе живе всередині.

Невже вона втратила й Артема теж?

— У Артема є якісь родичі? — Діна наливає у склянку води і простягає Ярославі. — Може, їм зателефонують із лікарні та повідомлять, що з ним.

Самойленко гарячково трясе головою, припадаючи губами до склянки. П'є великими ковтками, щоб заглушити потік думок, що горять у голові. Вона про Артема майже нічого не знає, але родичів у місті в нього точно немає. Батьки живуть у Швеції і про свого сина не згадують. Як тільки Зубань раніше жив без неї, без близьких людей поруч? Хіба що його найкращий друг Тимофій. Він єдиний не кинув його, як решта, коли Артема посадили.

Стоп. Точно, як Ярослава могла забути…

— У нього не має нікого, окрім мене, — вона дивиться крізь стіну і раптом зупиняється. Тягнеться до телефону на журнальному столику і звалює напівпорожню склянку на підлогу. — Стривай, у Артема є ще друг, Тимофій.

Ярослава швидко гортає список контактів, ігноруючи калюжу перед її носом. Пальці поколює від страху, і вона ще міцніше стискає телефон. Діна йде на кухню, за ганчіркою, мабуть.

— Дзвони йому, — вигукує вона.

Самойленко натискає на екрані кнопку дзвінка, вибравши потрібний номер.