Розділ 52

— Давно не бачилися, Олексію, — у Артема за спиною з'являється високий чоловік із татуюванням на шиї, і він повільно відходить убік. Не так він уявляв собі очну ставку з Данилюком.

Артем довгий час не наважувався вийти з машини, коли Тимофій привіз його сюди. Занедбаний парк відлякував почорнілими картонними будиночками та тишею, що тікає від вітру. Звичайно ж, Олексій Геннадійович з'явився вчасно, а зграя його охоронців волочилася поруч. Єгора поблизу видно не було, і Зубань пішов назустріч Данилюку. Олексій Геннадійович мірно ходив під деревом, що схилилось, оглядаючи місцевість, і не відразу помітив Артема. Він ніби чекав удару в спину, і той удар, який наздогнав його в найнесподіванішу мить, потрапив прямо в серце.

Едуард Покровський вміло тиснув на слабкі місця Олексія Геннадійовича, і це був саме він. Той, хто завдав удару. Його давній ворог.

Артем не бачив його раніше, але вираз обличчя Данилюка був промовистішим за порожні розмови і суперечки. Те, з якою люттю Олексій стискає пістолет. Те, з якою ненавистю оглядає його тіло. Обличчя Олексія Геннадійовича спотворює гримаса страху, що він так уперто намагається замаскувати, прибрати, знищити. Нічого не виходить, і тільки губи, зімкнуті в тонку лінію, шепочуть німі прокляття. Його погляд прикутий до татуювання, ніби Данилюк розгадує таємний шифр.

Зубань шукав зв'язок. Чорна цеглина, заляпана кров'ю, у Едуарда на шиї. Будівельна компанія Данилюків. Це не могло бути просто збігом.

— Як ти мене знайшов? — Олексій Геннадійович повільно наближається, випустивши з поля зору Артема.

Артем нагинається, сховавшись за машиною, і повзе якнайдалі. Щоб Олексій та Едуард були зосереджені лише один на одному. Пакетик у Зубаня за пазухою прилипає до шкіри, ковзаючи зверху донизу. Він рухається вперед, схиляючи голову ще нижче. Йому майже вдалося.

— Я стежу за тобою півроку, — Данилюк часто моргає, але не рухається. — Ти не збираєшся віддавати борги?

— Зараз у мене немає грошей, — Олексій Геннадійович відповідає майже пошепки.

Сирий вітер зриває його слова вгору, занурюючи голос Данилюка в товщу пилюки. Але Едуард ловить кожне слово і посміхається так отруйно-мерзотно. Артем обережно виглядає з-за капота, обійшовши машину якогось бандита. Він майже впевнений, що цей чорний джип належить одному з головорізів Данилюка, які прикривають його спину. Головне, щоб люди Едуарда його не помітили.

— Ти повинен був віддати мені ті гроші, які вклав у контракт, — Покровський підходить до нього, і охоронці Олексія Геннадійовича насторожено сіпаються в його бік. Данилюк передає сигнал «розійтися», хитнувши головою, і він залишається з Едуардом віч-на-віч.

Артем бачить, як тремтить долоня Данилюка, в якій затиснутий пістолет. Артему не страшно, тільки холодок пробігає за капюшоном толстовки. Напевно, все через сильний вітер, який не вщухає ще з ранку.

— Я розрахуюсь, — бурмотить Олексій Геннадійович, примруживши очі.

— Прямо зараз.

Постріл розноситься пустельною вулицею, і чорні птахи злякано підриваються в небо. Ярослава біжить уперед, перестрибуючи калюжі, і різко зупиняється. На перехресті чорні машини розсипаються, як мурахи, і від ревіння моторів закладає вуха. В одній з машин зникає Данилюк, блідий , як полотно. Але Артема, як і раніше, не видно.

Коли сил бігти не лишається, Ярослава помічає під голим деревом чорну тінь. Зубань тримається за правий бік, сповзаючи на асфальт.

Ярослава з криком падає, хлюпнувши колінами в бруд.