Розділ 51

Ярослава проводить долонею по поручнях альтанки, збираючи дощові краплі в кулак. Волога приємно охолоджує шкіру, і дихання вирівнюється. До початку зими залишилося менше тижня, і морози можуть вдарити завтра. Самойленко в одній куртці на вітрі затишно і спокійно, тому що свіже повітря остуджує голову. Їй незатишно від пронизливого погляду Єгора, який сидить на лавці за два метри від неї. З того часу, як Данилюк викинув її речі, Ярослава до нього не наближається, не торкається. Після того, що він зробив, це було б жорстоко.

Єгор попросив її про зустріч, і Самойленко не змогла відмовити. Її так сильно мучило почуття провини, але вона боялась зізнатися в цьому Артемові. Не можна перетягувати гніт минулих відносин на нові, навіть якщо вони побудовані на їхніх руїнах. Ярослава пережовує гірку правду не один день, але бажаного полегшення все ще не відчуває. Вона зламала людину, яку любила не один рік. Вона не вірила у те, що її кохання могло охолонути так швидко. Скільки часу пройшло з того часу, як Ярослава познайомилась з Зубанем? Півтора місяця? Або більше? Все пішло під землю, мов дощова вода.

— Єгоре, чого ти хочеш? — похмуро видавлює вона, схрестивши руки на грудях.

Єгор повертається до неї обличчям, і Ярослава помітно здригається. Данилюк так сильно змінився, ніби вони не бачилися кілька місяців, а не кілька днів. Від нього несе дешевим вином, і щетина не першої свіжості коле очі. Єгор завжди дбав про те, як виглядає, рухається і говорить, але зовнішній блиск зараз не замаже туги в його сірих очах, образи та злості. Самойленко відчула у його погляді те, що не пояснити. Ні сліду ненависті, начебто Єгор досі її любить. Ярослава не може зазирнути йому у вічі.

— Не бійся, я не затримаю тебе надовго, — губи тріскаються на вітрі, і Єгор злизує крапельку крові. Йому важко говорити, бо Ярослава ніколи так холодно не дивилась на нього. — Лише хотів попередити тебе. Ти знаєш, що Артем два роки відсидів у в'язниці за побиття людини?

Він чекає бурхливої реакції: їдка огида у погляді, кілька смачних матів чи банальне розчарування. Хоч щось, що дасть Єгорові шанс повернутися до початку. Шумний вітер піднімає листя, розсипаючи його килимом по калюжах, і Данилюк навіть власних думок не чує. Ярослава ніяк не реагує, тільки обводить його засмученим поглядом і примощується поряд.

— Знаю, — глухо відповідає вона, опустивши голову.

Напевно, Ярослава повинна почуватися винною, бо вибрала не того хлопця. Не із забезпеченої сім'ї, не на дорогій машині, не з особистою охороною. Звичайний хлопець, у якого замість спадщини одні розчарування у житті. Але Артем інший, і поряд з ним Ярославі не потрібно зі шкіри пнутися, щоб стати кращою.

Самойленко відчуває лише різкий вітер, що дряпає шию. Вона ховає руки в кишені, нахилившись униз. Це гидке почуття всередині загортає тіло в болото, і Ярослава скоро потоне, загрузне в ньому з головою.

— І на що ти сподіваєшся? — сипить Єгор, блиснувши злим поглядом. — Де гарантії, що він тебе не поб'є, коли ви посваритеся?

Ярослава із обуренням підривається на ноги, зупинившись навпроти Данилюка. Нахиляється низько-низько, вхопившись за край лави. Очі в очі, щоб її дихання упиралося прямо в горлянку. Носом до носа, щоб відпустити його назавжди. Ярослава ніколи не думала, що прийде до цього.

— Ти все сказав? — Самойленко одним ривком застібає куртку Єгора, ледь не прищемивши йому підборіддя.

Данилюк шумно дихає і дивиться на неї величезними очима.

— Ні, — він несподівано піднімається, порівнявшись з Ярославою, і штовхає її вбік. — Можливо, зараз Артем уже мертвий.

Ярослава ледь не падає. Перед очима розпливається силует Єгора, який стрімким кроком прямує до воріт. Стрункі ряди дерев чомусь валяться набік, і альтанка тріщить, розламується, перетворюючись на мляві поліна. Шкіра на долонях димиться, і запах чаду вдаряє в ніс. Останнє, що бачить Ярослава, — палаючий будинок, з якого вискакує її батько.

Привиділось чи ні? Ярослава сповзає на землю.