Розділ 44

Ярослава зупиняється у дворі навпроти особняка Данилюків. Окидає його похмурим поглядом та прискорює крок. Напевно, сьогодні вона востаннє переступить поріг цього будинку. Дорогі картини та меблі, маса порожніх кімнат, сірі стіни. Нещодавно Самойленко відчувала себе частиною цього будинку, частиною сім'ї Данилюків. Тепер усе тут їй чуже, і тільки ті речі, що залишилися в Єгоровій кімнаті, пов'язують її з ним. Хтось казав, що кохання живе три роки. Їх з Єгором любов дала тріщину через два роки. І насправді у цьому немає провини Артема. Ярослава давно вже мала поставити жирну крапку.

На голову падає знайома синя футболка, і Самойленко піднімається нагору сходами. Вона обережно заглядає в кімнату Єгора, в якій навстіж відчинені двері. Шлях до неї вистелений білизною та футболками Ярослави.

Єгора риється у гардеробі, скидаючи одяг у велику купу. Гора з різнокольорових футболок і блузок хитається з боку в бік, ніби прямо зараз завалиться. Ярослава ніби ховається за строкатою купою від гніву Єгора. У тому, що Данилюк злий, як чорт, він не сумнівається ні секунди. З шафи долинає тільки його приглушене гарчання.

— Що ти робиш? — Ярослава пробирається крізь завали, дивом не послизнувшись на своїй сірій блузі.

Єгор здивовано піднімає голову, насупивши брови. У нього червоні очі та щоки опухлі, наче щойно плакав. Він дивиться на Ярославу майже з ненавистю, запихаючи в чорну сумку її білизну, футболки та сукні. Перебирає блузки під ногами, стримуючи себе, щоб не розірвати кожну на шматки, і штовхає непотрібні під ліжко. Його кімната нагадує звалище недешевого бутіка, і широке дзеркало на всю стіну лише насмішкувато за ним спостерігає. За його жалюгідними спробами зібрати себе, за його нестерпною тягою до Ярослави, яку не вдається обірвати. Єгор гнівно підхоплює з підлоги сумку і запускає Самойленко в живіт, кинувши навздогін ту саму сіру близу, зім'яту в кулаку.

— Викидаю твої речі, — байдуже карбує він, схрестивши руки перед собою. — Я бачив тебе з Артемом учора в лікарні.

— Мені дуже шкода, — Ярослава щосили притискає сумку до грудей, ніби це єдине, що в неї залишилося. — Я сама хотіла тобі розповісти.

Єгор видирає сумку в неї з рук і кидає на підлогу. Він притягує Ярославу до себе, схопивши її за комір блузи. Між їхніми обличчями лише кілька сантиметрів, і Самойленко не може витримати його пильного погляду. Сірі очі Єгора потрапляють усюди: на її обличчя, на шию, під тканину блузки, що тріскається. Він дивиться точно всередину, зриваючи усі захисні механізми. Данилюк виглядає таким безпорадним, і Ярославі важко визнати свою провину.

— Чому? — отруйно випльовує Єгор, ледь не врізаючись у її губи. — Чому ти так зі мною вчинилв? Хіба тобі було погано зі мною? Я міг дати тобі все.

Данилюк кричить, зриваючи голос, і горошини сліз виступають у куточках його очей. Він так сильно зараз Ярославу ненавидить. Так само сильно, як і кохає. Нічого не змінилося, якщо тільки не зважати на її зв'язок з Зубанем. Вони переспали, поки Єгора не було, і швидше за все не один раз. Липка гіркота стискає горло, і Єгор закашлюється.

— Ми б усе одно розійшлися, — Ярослава вчіпляється в долоню Данилюка, але той не відпускає. — Краще це станеться зараз, ніж після весілля.

Єгор різко забирає руку і відступає назад. Сильне тремтіння пронизує все тіло, і він ніби не відчуває землі під ногами. Тільки море квітчастого ганчір'я, яке гарячими хвилями обпалює ступні. Єгор ступає вперед, назад, розгойдуючись, як на гойдалці. Ярослава злякано кидається до нього, але той виставляє руку вперед.

Данилюк забороняє Ярославі наближатися.

Не дозволяє більше лізти у його життя.

Викреслює її зі своєї пам'яті.

Назавжди.

— Я тебе ненавиджу, — майже нечутно видавлює він, роздивляючись свої долоні.

Руки червоні, наче вогнем горять. Мабуть, дешевий светр попався і полиняв у його мокрих долонях. Чи це кров, що вирує всередині? Здається, він зараз захлинеться і не доживе до ранку. Коли за Ярославою зачиняються двері, перед очима виростає чорна стіна.

Єгор більше нічого не бачить і не відчуває. Він нічого не хоче.