Розділ 43

Дощ давно вщух, і тільки верхівки дерев шкребуться у вікно, порушуючи сон Артема. Він провалився в сон, щойно Ярослава зникла за дверима його палати, і не розумів, скільки часу провів у ліжку. Пару хвилин чи кілька годин. Картинки уві сні змінювалися так швидко, як кадри фотоплівки, і всі фрагменти чомусь розпливалися. Зубаневі хотілося хоча б один момент схопити за хвіст і витягнути назовні, прорвавшись крізь глибину свідомості.

Здається, спочатку йому снилась Ярослава, яка тягнула його за руку в хащі лісу. Високі стовпи сосен, чорні та мовчазні, нахилялися загрозливо низько, і Артем боявся загинути разом із Ярославою під товстою стіною дерев. Потім йому снився плескіт моря, і він усміхався сонцю, яке палило потилицю та плечі. Напевно, Артем хотів би зараз поїхати до моря, до батьків у Швецію та познайомити їх з Ярославою. Вона б їм сподобалась.

Міцний сон прогнав запаморочення, і Артем почувається набагато краще. Він не думає про сумні очі Ярослави, яка заплуталась набагато більше, ніж він. Не згадує про бандитів, які ледь не занапастили Єгора. Кого він дурить? Зубань хоче просто заплющити очі, щоб усі проблеми зникли десь під повіками, як солона волога. Щоб усе закінчилося, і йому не довелося ламати своє життя ще сильніше.

Він утомився брехати собі.

Хтось різко смикає двері, і в палату проникає гомін, що здійнявся в коридорі. Голоси лікарів, холодні та безбарвні. Перешіптування пацієнтів, які наростаючим гулом б'ють по вушних перетинках. Повз палату Зубаня пробігають люди, яким немає до нього діла. Але тільки одна людина, яка причаїлася за дверима, знає набагато більше, ніж повинна знати. Він може пройти повз, як решта, або втопити. Артем, як вогню, сахається, помітивши в дверях його силует.

— Єгоре, що ти тут робиш? — він піднімається на ліжку вище, підтягуючи подушку. Пальці німіють, наче від холоду, і Артем боїться дивитись Єгорові в очі.

Данилюк не відходить від дверей, залишаючи її відчиненими. Шум, що доноситься з коридору, трохи заспокоює Артема. Єгор не нападе на нього на очах у людей, які натовпом проходять повз його палату. Він не завдасть йому шкоди, як би того не хотів. Ні, Зубань не боїться за своє життя. Він думає тільки про те, що станеться з Ярославою, коли відкриється правда.

Але бажання зробити Ярославу своєю набагто сильніше за голос сумління і страхів, що залягли в грудях. Артем хоче, щоб вона була поруч із ним завжди.

— Думаєш, якщо мене врятував, то маєш право цілувати мою дівчину? — гарчить Єгор. Він весь час стискає і розтискає кулаки, ніби бореться із собою.

Двері з клацанням зачиняються, і Данилюк підходить ближче.

— Я можу пояснити, — виправдовується Артем.

— Що ви робили, поки я був у Лондоні? — Єгор нависає над ним грозовою хмарою, і блискавки сиплють із його сірих очей. — Ти весь цей час трахався з нею?

Данилюк різко замовкає, приголомшений власними словами. Він опускає очі в підлогу, і його губи, зімкнуті ниткою, викривляє гримаса огиди. Йому гидко уявляти Артема і Ярославу в одному ліжку, спостерігати за їхніми ласками та поцілунками. Він ніби лізе в хистке болото, яке ось-ось затягне його на дно. Зубань брудний, і він забруднив Ярославу. Його Ярослава. Єгор б'є кулаком по тумбочці і осідає на підлогу.

— Не чіпай Ярославу! — глухо випалює Артем, мазнувши по його обличч. каламутним поглядом.

Єгор може знущатися з нього, як завгодно: бити кулаками до появи синіх гематом, лупити ногами по нирках, не шкодуючи сили, чи різати ножем. Він може придумати для Артема найстрашніші тортури, аби Ярослава була у безпеці. Самойленко не винна. Не винна у тому, що Артем закохався в неї, як останній дурень.

— Тобі краще забиратися з міста, поки мій батько не дістався до тебе, — випростується Данилюк, струшуючи пилюку з колін.

Він розвертається, щоб піти, але Артем помічає у його погляді щось чорне. Те, що ніколи не бачив раніше. Темрява, яка пожирає все довкола. Її брудні хвилі заберуть за собою Зубаня, позбавивши його найважливішого.

Єгор відбере у нього Ярославу, чого б йому це не коштувало.