Розділ 42

Ярослава трясе його руку так сильно, що у Артема пощипує плече. Рана неглибока, тільки суха доріжка крові обтягує шкіру. У Артема трохи паморочиться в голові, і гострий присмак у роті гірчить металом. Він не відчуває нічого, окрім теплих пальців Самойленко на його долоні. Напевно, йому більше нічого не потрібно.

Олексій Геннадійвоич наполіг на госпіталізації, і у Зубаня не залишалося сил сперечатися. Він таки врятував його сина, і Данилюк старший не міг обійтися без своєї шкідливої звички посвітити грошима. Олексій Геннадійович витратився на палату в приватній клініці, ніби Артему голову прострелили, а не лише зачепили ножем. Той чоловік виявився настільки неповоротким, що й пістолет не встиг витягнути, перш ніж Зубань накинувся на нього. Дівчина з криваво-червоною хусткою на шиї втекла, вдаривши Артема своїм кейсом, а іншого спільника зловили слідом за його босом. Так називав себе той темний тип із бородою.

— Як це відбулося? — Ярослава відпускає його руку, зиркнувши на двері.

Вона знає, що незабаром сюди приїде Єгор разом із батьком. Але найменше Самойленко хоче думати про Данилюка, коли Артем настільки слабкий. Ярослава не мала залишати його одного з Єгором. Якщо нашкодять Данилюку, дістанеться і Артему. Ярослава все ще не може розібрати, за кого більше переживає.

— Бандити хотіли напасти на Єгора біля заправки, — пояснює Зубань, ледве ворушачи губами.

Ярослава з жахом розглядає його бліде обличчя, і всередині крижана брила кам'яніє. Ребра затягує льодом, і болісний холод розповзається по венах. Вона важко дихає, часто кліпаючи очима, але страх тільки посилюється. Ярослава могла втратити Артема сьогодні, і думки про це обвивають горло зашморгом.

Вона дуже звикла до Артема, щоб так просто відпустити.

— Що сказав лікар? — Ярослава переводить погляд на вікно. Здається, пішов дощ. — Єгор в нормі?

Самойленко питає так обережно, що в неї голос тремтить.

— Єгор зараз удома разом із Олексієм Геннадійовичем, а його водій привіз мене до лікарні, — Ярослава киває, підтверджуючи його слова. Вона розмовляла з Єгором по телефону кілька хвилин тому, але вже ніби забула про це. Артем дивиться на неї з посмішкою. — Заспокойся, це лише подряпина.

Ярослава нахиляється якомога ближче.

— Я ж казала тобі, що нам треба тікати, — вона майже шепоче, хоч у палаті немає нікого, крім них. — Я не хочу, щоб тебе вбили через Данилюків.

Сльози збираються у куточках очей, і Ярослава відвертається. Артем ловить долонею її підборіддя, притягуючи до себе і проводить великим пальцем по її мокрій щоці.

— Я маю захищати Єгора.

Артем піднімається з ліжка і тягнеться до губ Ярослави. Він цілує її інакше. Не так як тиждень тому, коли вони провели ніч разом. Не так як півтора місяці тому, коли Ярослава перебрала на вечірці. Цей поцілунок не схожий на жодний з їхніх поцілунків. Короткий дотик губ, що розганяє мурашки по тілу. Тепле дихання Артема обдає губи вогнем, і Ярослава притискається до нього ще ближче. Обвиває руками його шию, ніби зникає. Дощ ще дужче стукає по склу. Може, насправді це стукіт їхніх сердець?

Єгор злісно роздирає пакет із фруктами, зачиняючи двері палати.