Розділ 37

Хтось наполегливо тарабанить у двері, а Артем не може змусити себе підвестися з ліжка. Тимофій поїхав додому всього кілька годин тому, але той суп, яким він нагодував Артема, створив диво. Хмільний серпанок перед очима спав, і думки в голові вгамувалися. Перестали нападати одна на одну, як голодні собаки, та кусатися. Зубань знову почувається живою людиною, незважаючи на легку втому. Він майже не згадує про Ярославу, яка напевно проведе цю ніч з Єгором.

Артем сонно протирає очі, натягуючи домашні штани. На дотик вмикає світло в коридорі і намацує в кишені пальта ключі. Якщо він зараз не відчинить, у нього вибухне голова. Або перелякані сусіди викличуть поліцію. Ніч буде «веселою» у будь-якому разі.

Він клацає замком, і за дверима з'являється знайоме обличчя.

— Що ти тут робиш? — Зубань тихо бурмоче, вхопившись долонею за одвірок.

Артем знепритомніє, якщо все виявиться сном. Його Ярослава, з почервонілими на морозі щоками та розпатланим волоссям. Його Ярослава на порозі його квартири. Його Ярослава, яка повернулася до нього.

— Я не змогла, — Ярослава ступає вперед, розтираючи замерзлі долоні.

— Що не змогла? — Артем повторює в тон її голосу.

Самойленко розстібає куртку прямо на порозі, і її довгий в'язаний шарф сповзає вниз. Ярослава перестрибує з ноги на ногу, заплутуючись у шарфі ще більше. Так шумно дихає, ніби в грудях клекотить лютий вітер. І дивиться так винувато, ніби зробила щось страшне. Артем боїться думати про щось погане.

Гірше за те, що до міста повернувся Єгор, нічого бути не може.

— Я не змогла залишитися з Єгором, — Артем буквально затягує її до квартири, і Ярослава притискається спиною до зачинених дверей.

— Він — твій хлопець, — Артем забирає у неї куртку, ненароком зачепивши її руку. Бліда, холодна, майже прозора. Як тільки Данилюк зміг відпустити її у такому вигляді. — Ти маєш бути з ним.

Зубань видавлює кожне слово через силу, ковтаючи гіркоту, і затримує погляд на обличчі Ярослави. Губи, які цілував чужий. Волосся, до якого торкався чужий. Ярослава досі має залишатися чужою. Тільки Зубань відчуває по-іншому.

Він так втомився вдавати.

— Ти ж не виженеш мене, — на її губах з'являється слабка посмішка, і в ній стільки надії, довіри, що присутність Ярослави все ще здається Артему сном або вибухом його фантазії, що розігралася.

Його змучений мозок вигадав нову Ярославу, яка цілком належатиме Зубаневі. Таке справді трапляється лише поза свідомістю тверезого.

— Проходь, — шепоче він ледве чутно, і Ярослава підходить ближче.

Її поцілунок на щоці відчувається надто реально.

* * *

Артем прокидається вночі від чиїхось дотиків. Гарячих, ніжних, ледь відчутних. Як легкі мазки пензлем по тілу, котрі малюють на шкірі невідомі візерунки. Він часто моргає, намагаючись звикнути до темряви, і його тіло, засіяне слідами пальців Ярослави, тремтить. Артем відчуває її дихання на своїй шиї і знаходить її плечі. Нічна напівтемрява приховує кожен куточок його кімнати, крім очей, які так жадібно розглядав щодня, які ніколи б не зміг забути, навіть якби захотів.

Ярослава розглядає його тіло, спустивши ковдру набік.

— Що ти робиш? — напівсонно шепоче Зубань, утримуючи дівчину на відстані.

Ярослава заривається носом йому в шию і залишає за вухом поцілунок. Артему не вистачає сили її тримати, зупиняти, відштовхувати. Він хотів для них іншого і не вірив, що колись прийде до цього. До її поцілунків, що охоплюють жаром. До її дотиків, наполегливих та чіпких.

Артем піднімається вище, ударившись ліктем об бильце ліжка.

— Я хочу бути з тобою, — Самойленко повітря ривками хапає і тулиться до нього. Вона не відпустить його ні зараз, ні завтра. Артем не наважиться від неї відмовитись.

Ярослава спускається ланцюжком поцілунків донизу, до живота, і її гарячі долоні притискають Артема до ліжка. Так сильно, щоби не виривався, не йшов. Так близько, що можна відчути кожен сантиметр його тепла, кожну іскорку його почуттів. Самойленко страшенно боялась, що Артем зненавидить її, коли побачив її за склом машини. Вона боялась, що його почуття зникнуть, загрузнуть у його серці назавжди, не виходячи назовні.

Зубань бачив її з Єгором. Він бачив їхній поцілунок.

— Ми не можемо.

Артем заплющує очі, щоб не бачити її, не відчувати. Кожен новий поцілунок, як наркотик, розпалює його дедалі більше. Шкіра під губами Самойленко плавиться, як віск, і в Артема не виходить зупинитися. Почуття сильніші за прокльони, які нашіптує розум.

У грудях палахкотить так яскраво, і ця шалена пожежа поглинула їх обох. Його та Ярославу.

— Будь ласка, я прошу, — Самойленко гладить долонями його обличчя і нестримно цілує. Його губи, ніс та очі.

Ярослава довго дивиться Артему в очі, ніби там можна знайти відповіді на всі запитання. Чи вдасться їм побудувати стосунки в майбутньому? Що зробить Єгор, коли дізнається? Невже їм доведеться кинутися навтьоки? Але Самойленко не боїться кинути все і почати спочатку, тому що в цьому місті її ніщо не тримає. Батько пробачить їй, Ярослава ні на мить не сумнівається в цьому. Заради щастя дочки Костянтин пожертвує всім, навіть якщо скасування весілля вплине на його бізнес. Костянтин Самойленко і не з такими труднощами стикався, коли починав свою справу.

Артем прибирає пасмо зі щоки, і Ярослава ледь відчутно посміхається. Зубань дійсно відчуває жар її посмішки кінчиками пальців. Долоня неусвідомлено опускається до губ, які давно відкриті перед ним. Артему хочеться цілувати їх доти, доки не закінчиться кисень у грудях, бо Ярослава сама попросила. Її губи безмовно благають про близькість, про яку Артем мріяв не одну безсонну ніч.

Чим йому доведеться заплатити, щоб лице Ярослави ніколи не полишала щаслива посмішка? Він віддасть усе, що має.