Розділ 36

— Ти замовив столик у ресторані, — Ярослава гортає меню та зупиняється на сторінці з десертами. Може, солодке хоч трохи підніме настрій. — Це так…

Єгор дивиться на неї зачарованим поглядом, і колишня Ярослава попливла б в одну мить. Заспокійлива музика, приглушене світло. Данилюк спеціально замовив для них столик в затишному місці, подалі від галасливої зали, де святкували чийсь день народження. Тільки вони вдвох, пляшка дорогого шампанського і тіні, що ламаються під багряно-жовтогарячим світлом. Єгор солодко посміхається, і Самойленко почувається повною дурепою.

Від Ярослави, яка безмежно любила Єгора, майже нічого не залишилося.

— Романтично? — Данилюк накриває її долоню своєю, м'якою та гарячою. Ярослава губиться, провалюється в трясовину прихованих страхів, і літери розбігаються перед очима. Вона не може розібрати жодної назви страви.

Ярослава більше не відчуває поряд із Єгором бажаного спокою. Страх, який тягне за собою інший, ще небезпечніший. Під ребрами ніби зміїне гніздо кишить, і вона борсається в ньому з останніх сил. Чекає, коли вжалять смертельно сильно. Заплющує очі, щоб більше не прокинутися. Самойленко злякано струшує головою, і жах розсіюється.

— По-дорослому, — у Ярослави чомусь тремтить голос, і Данилюк сильніше стискає її долоню.

Не допомагає. Усередині тривожно і сиро, і кожний дотик морозить шкіру. Віддається пекучим болем у лівому підребер'ї і відбирає мову гірким присмаком провини. Руки чужі, погляд чужий і слова, в яких любові та довіри через край, однаково чужі.

Ярослава зрадить Єгора, якщо відмовиться від його кохання.

Вона зрадить себе, якщо відмовиться від Артема.

Яке із двох зол менше?

— Ясю, ти в нормі? — Єгор дбайливо гладить її долоню, і в Ярослави до горла грудка сліз підбирається. Вона більше не витримає. — Ти якась напружена.

Самойленко нервово обмацує щоки, що горять, лоб і залпом випиває склянку води. Так жарко, ніби у грудях розігрівається сонячна куля. Так важко, ніби вона загнана у в'язницю, а не проводить час зі своїм нареченим. Ярославі більше не вистачає сміливості його так називати. Тому що Артем все відчуває, все помічає. Ярослава винна перед ним.

Зубань не дурний, не терпітиме її витівки.

— Можеш відвезти мене додому? — Ярослава квапливо натягує джинсову куртку, запихаючи телефон у кишеню.

Єгор піднімається слідом, кинувши на стіл кілька купюр. Ярослава за весь вечір навіть до салату не доторкнулась, який так старанно вибирала. Ярослава на нього майже не дивилась, втопивши погляд у своєму келисі. Шампанське хмелило голову, але серце повторювало одне. Найневдаліше побачення, яке могло стати для них останнім. На жаль чи на щастя.

— Я думав, ми поїдемо до мене, — Єгор проводить її розчарованим поглядом і знімає зі стільця своє пальто.

Ярослава так сильно поспішає його покинути.

— Мені якось погано, — Самойленко стискає пальцями скроні, прямуючи до виходу. Вологі долоні видають її хвилювання, і підлога під ногами плавиться, як магма. Ще мить, і Ярослава ганебно полетить на підлогу.

— Може, поїдемо до лікарні? — Єгор ловить її за лікоть біля самого виходу.

Ярославі погано не від шампанського, яке вона так і не допила.

Їй погано від огиди до самої себе.

Їй погано від того, що Артем далеко.

— Ні, я хочу додому, — підсумовує вона, відчиняючи двері.

Самойленко анітрохи не хоче додому. Вона хоче до Артема, так нестерпно сильно.