Розділ 31

Єгор відсуває прозоро-білий тюль, дивлячись у вікно. Ранковий Лондон схожий на мурашник, у якому кожна людина має свою дорогу. Одні поспішають до університету або на роботу, інші ліниво блукають бруківкою, намоченою дощем. У безперервному русі людина забуває про те, що з'їдає її зсередини. Вона дозволяє собі посміхатися, слухаючи розповідь друга про його нічні пригоди. Вона дозволяє собі помічати осіннє небо, що потьмяніло, і краєчок сонця над головою. Людина позбавляється болю, тому що її зцілюють люди.

Олексій Геннадійович активно вистукує пальцями по клавіатурі, вводячи комбінації цифр та символів. Єгор, який мав успадкувати детективну жилку батька, і половини його кроків не розбере. Він навіть не здогадувався, що в їхньому будинку встановлена камера.

— Ти вважаш, це гарна ідея? — Єгор нервово кусає кісточки пальців, сідаючи на край ліжка поряд із батьком.

Чорний екран ноутбука рябить білими смугами, і Єгор відвертає голову. Під повіками сипучий пісок, який збирається в куточках очей і пече так сильно, що хочеться провалитися у прохолодну воду. Покинути цей задушливий номер і забути про те, що за тисячі кілометрів від нього Зубань тінню переслідує Ярославу. Данилюк лається собі під ніс, розтираючи шию долонями. Він так утомився сумніватися в Ярославі, в Артемові, у кожній хвилині свого існування.

— Хто мені скаржився, що Ярослава два дні не відповідає на дзвінки? — Олексій Геннадійович пересуває ноутбук на стіл, розкривши вікно із зображенням. Контури розмиті, але їхню кухню Єгор впізнає без зусиль. — Залишилося лише налагодити звук.

Олексій Геннадійович часто клацає правою кнопкою миші. Єгору не вистачає духу нахилитися та подивитися. Зазвичай у цей час Ярослава збирається на пари, і Артем повинен ошиватися десь поблизу. А раптом вони зараз на кухні вдвох?

— На мою думку, це вже занадто, — Данилюк молодший підходить до вікна, підставляючи обличчя ранковому сонцю. У листопаді його скупими променями не зігрієшся, а Єгор ніби замерзає зсередини. — Я не хочу шпигувати за Ярославою.

Він мне тюль у вологій долоні, стискаючи пальці в кулак. По горлу наждачним папером дряпається страх. Йому не впоратися, не вибратися з болота, що гниє. Олексій Геннадійович затіяв гру, в якій у того, хто програв, лише одне покарання — смерть. Люта, чорна або холодна, різка. Живим не вибратися, коли на кону стоїть більше, ніж весь статок Данилюків.

Кохання та вірність.

— Це лише маленька перевірка, тим більше Ярослава нічого не дізнається, — Олексій Геннадійович з переможною усмішкою закидає ногу на ногу. Його жовчний голос роздирає грудину. — Навіть Софія не знає, що в нашому будинку встановлені камери.

— Навряд чи вона не здогадується про щось таке, — Єгор тупцює біля вікна, кидаючи на екран гострі погляди. Він має побачити все на власні очі. — Вона чудово знає, на кого працює.

— Сподіваюся, це комплімент, — Олексій Геннадійович скалиться з неприхованою пихою. — А ось і наші голубки.

Єгор падає перед ноутбуком чи не навколішки. Припадає до екрану, як божевільний, і веде кулаком по столу. Він хапає онімілими пальцями кришку ноутбука, продавлюючи на екрані кольорові смуги. Рожеві, сині, зелені кола. У Єгора все розпливається перед очима. Ярослава, яка тягне по підлозі свій набитий рюкзак. Артем, який слухняно прямує за нею. Як і обіцяв.

— Тату! — Єгор шипить від злості. Від болю, що піднімається в грудях.

— Пробач, це був невдалий жарт, — Олексій Геннадійович м'яко сіпає його волосся й умощується поруч. — Проблему зі звуком все-таки треба вирішити.

Єгор більше не хоче розплющувати очі. До того моменту, поки їхній літак не приземлиться в рідному місті.