Розділ 17

В аеропорту пахне гірким розставанням. Пасажири не відривають погляду від табло, тягнуть за собою важкі валізи та зникають. Вони відлітають у невідомому напрямку, сховавшись у кабіні літака. Пункт призначення спрогнозований заздалегідь, і ускладнень виникнути не повинно. Але життя — це не короткочасна зона турбулентності. Не можна передбачити умови погоди та збіг обставин. Життєва дорога — заплутаний ланцюжок обставин. Поки літак тримається у повітрі і сонце сяє за ілюмінатором, людина не думає про наслідки.

Політ — це нескінченна плівка спогадів, яку може обірвати лише смерть.

В аеропорту пахне теплом обіймів і любов'ю, що розквітла. Болісно довгі години розлуки заповнює радість зустрічі, і ти дозволяєш людині знову ввійти в твоє серце. Коли ти відпускаєш когось, зачиняючи двері на замок, душа порожніє. Тільки дурні вірять, що близьких можуть замінити інші люди. Ти зможеш забути людину, яку любиш, якщо полюбиш іншого набагато сильніше. Але ті, хто йдуть, іноді повертаються. Ти пускаєш лише тих, кого не змогли замінити.

Політ — особливий вид самотності, літак — ціле життя. Завжди є шанс взяти квиток назад і повернутися, якщо на тебе по-справжньому чекають.

Єгор ніколи не розлучався з Ярославою довше, ніж на вихідні, і тиждень у Лондоні може стати вирішальним. Він може відродити розтоптану довіру. Або поставити жирну крапку у їхніх стосунках. Але прощання — це завжди три крапки. Дивитись Самойленко в очі, подумки відраховуючи хвилини до відльоту, — випробування, яке Єгору не під силу. Батько базікає про щось з Артемом, і Єгор найменше у світі хоче думати про те, що Ярослава залишиться поряд з ним.

Ярослава і Артем.

У їхньому будинку.

Цілий тиждень.

— Обіцяй, що дзвонитимеш мені, — Єгор нервово погладжує долонями щоки Ярослави, проганяючи настирливі думки. Він погано спав цієї ночі, і останнє, що зараз його турбує, — це контракт, який потрібно підписати з партнерами батька.

— Ти втомишся від моїх постійних дзвінків, — Ярослава усміхається тепло, і Данилюк відчуває, як руки Самойленко обіймають його за спину, — і батько вижене тебе за те, що ти зриваєш йому угоду.

— Я не хочу залишати тебе саму, — Данилюк насилу видавлює з себе посмішку, але тремтячий голос його підводить.

Ярослава не зраджуватиме йому з першим ліпшим. Навіть якщо у їхніх стосунках настали складні часи. Навіть якщо вони перестали розмовляти та довіряти один одному. Навіть якщо між ними виросла крижана стіна. Але Артем не випадковий перехожий, і Єгор готовий закластися: їх з Ярославою щось пов'язує.

Але Данилюк уперто вірить, що Ярослава і Артем ніколи не стануть коханцями. Особливо у Єгора за спиною.

— Можливо, цей тиждень піде нам на користь, — Ярослава шепоче йому в шию, притискаючись якомога ближче. Може, боїться чогось? Чи когось? Наприклад, Зубаня, який крадькома поглядає на неї.

— Якщо ти, як і Софія, скажеш зараз, що нам не завадить відпочити один від одного, — Данилюк залишає у Ярослави на шиї поцілунок-укус, наче позначає територію, — я нікуди не поїду.

— Тихіше, тихіше, — Ярослава заспокійливо веде долонею по голові, розправляючи каптур Єгорової толстовки. — Твій батько відірве мені голову.

У Данилюка в голові проноситься думка про те, що зробить із Артемом Олексій Геннадійович, якщо факт зради буде доведений. Батько не тільки йому відірве голову. Єгорові страшно подумати, що буде з ним. По спині розпеченою смолою тече піт і пальці тремтять. Він не вибачить Ярославі. Він не переживе зради.

— Я заберу її з собою, — Єгор відповідає з несамовитою посмішкою і знову цілує в шию.

Ярослава обводить його недовірливим поглядом та затихає на кілька секунд. Єгор помітно нервує, і приховати занепокоєння від Самойленко не виходить. Розширені зіниці, спітнілі долоні та сміх істерично-дзвінкий. Йому буде важко пережити розлуку з Ярославою, але тут замішане ще щось. Те, що Данилюк тримає у секреті. Те, що розриває його зсередини. Те, що зводить його з розуму. Після його останньої розмови з батьком Єгор замкнувся у собі.

Він не відмовився б від цигарки зараз.

— Ти божевільний, — Самойленко штовхає Єгора в плече, забираючись йому між ніг. Натовп людей, що сновигають по аеропорту, ні краплі не бентежить. Її напружує стан Єгора і те, що той відлетить за двадцять хвилин.

— Тому що я люблю тебе занадто сильно, — Єгор тримає долонями її за дупу , шепочучи точно в губи.

— Я теж тебе люблю, — Ярослава відповідає без роздумів, і це допомагає Данилюкові розслабитися. — Тепер іди, посадка на літак уже почалася.

Єгор цілує її обережно, ледве торкнувшись губ. Він почувається винним перед Самойленко і не хоче тиснути на неї. Цілувати Ярославу вимогливо та глибоко на очах у голодної публіки — остання справа. Раніше він не втрачав нагоди похвалитися своєю дівчиною і гаряче поцілувати її прямо в університетському коридорі, перед ураженими першокурсниками та викладачами. Наче світив заповітним трофеєм і, посмакувавши щедрою порцією заздрощів, запихав його назад на полицю. Про трофей забувають, щойно з'являється інший.

Ярослава — не трофей. Єгор бачить у ній своє життя.

— Будь розумницею, Ясю, — Єгор вигукує їй на прощання, повільно тягнучи за собою валізу. Ярослава не може дивитися у його вологі очі. — Я буду сумувати.

Двері аеропорту несподівано зачиняються, і Самойленко відмирає від шоку. Поправляє рукави футболки і намацує в кишені телефон. Ярослава сто років не отримувала від Данилюка зворушливих повідомлень, і його солодке «Я люблю тебе» чомусь викликає усмішку. Самойленко збирається покинути це злостиве місце якнайшвидше, тому що сьогоднішній день почався надто тяжко. У Ярослави перед очима як з-під землі виростає кароока перешкода.

— Твій наглядач поїхав, — Артем торкається її плеча, ледь відчутно масажуючи. — Можеш видихнути з полегшенням, Ярославо.

— Мій наглядач стоїть прямо переді мною, — сердито хмикає Ярослава, відступаючи на крок назад. Новий розділ її життя починається прямо зараз, і гра із самою собою буде смертельно небезпечною.