Розділ 7

Артем цілісіньку годину сидить у кріслі і розтирає долонями напружену шию. Час не дитячий, за п'ять хвилин дванадцята, а Зубань досі нудиться під дверима кабінету Олексія Геннадійовича, чекаючи на його сина, як ручний пес. Єгор возиться з документами в кабінеті свого батька ще з обіду, не дозволяючи Артему залишати офіс.

Він як ніколи потребує відпочинку, щоб скинути з себе тягар набридливх думок і спокійно поспати. Тільки ось зараз не найвдаліший час.

Артем задумливо дивиться на сріблясту табличку, прибиту до дверей. «Данилюк Олексій Геннадійович. Президент компанії». Перед очима мимоволі з'являється обличчя Єгора. Зубань впевнений на двісті відсотків, що Єгор — добра і щира людина. Він не ставиться до Артема, як до обслуги, розмовляє, як з рівним, і не диктує жорстких правил. Вони могли б стати друзями, якби у Зубаня в паспорті не було тавра злочинця. Нещодавно у нього з'явилися фальшиві документи завдяки Олексію Геннадйовичу, і Єгор ніколи не здогадається про його судимість. Данилюк тримає язик за зубами і вчасно платить гроші, вимагаючи лише одного — не відходити від сина ні на крок і турбуватись про його безпеку. Мабуть, справи компанії ідуть набагато гірше, ніж запевняє Єгор.

— Артеме, ти повинен терміново їхати до мене додому, — важкі двері зі скрипом відчиняються, і в коридорі з'являється захеканий Єгор.

— Якщо твій батько дізнається, що я залишив тебе, він мені голову відірве, — Артем торочить про свої обов'язки, приховуючи бажання дізнатися правду.

Зубань передчує щось недобре, але слухняно чекає пояснень Єгора. Сидить у кріслі, практично не рухаючись, і уважно дивиться, ніби у Данилюка всі думки і почуття на лобі написані. Артем розуміє, що справа пов'язана з важливою для Єгора людиною.

— Ми з Ярославою затіяли вечірку в моєму будинку, і мені щойно повідомили, що вона напилась, — підозри Зубаня підтверджуються за одну мить. Ярослава вчиняє чергову дурість, змушуючи свого хлопця божеволіти. Чомусь Артем більш ніж впевнений, що Самойленко перебрала недарма. Дівчина кілька днів ходила насуплена, як грозове небо, і рідко розмовляла, уникаючи болісних розпитувань Данилюків. Але Артему було й одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що дівчина чимось стурбована. Єгор роздратований і незадоволений, але допомогу Олексію Геннадійовичу ще ніхто не скасовував. — Батько в курсі, тож їдь негайно.

— Відвезти її додому? — спокійно запитує Артем, підводячись із крісла.

Зубаневі відомо, що у Єгора далеко не ідеальні стосунки з Ярославою: неодноразово доводилося чути, як вони лаються, як обливають один одного брудом, як Ярослава плаче, забившись у куток. Перед очима спливає образ заплаканої Самойленко, і в Артема німіють ноги, корінням вростаючи в підлогу.

— Так, подбай про неї, — киває Єгор, відходячи в бік дверей. — Я приїду, як тільки розберуся з паперами.

— Добре, — Зубань з добродушною усмішкою поплескує Єгора по плечу і прямує до виходу, смикаючи в руках ключі від машини. У голові гуде рій набридливих думок, розколюючи черепну коробку навпіл, і Артем абсолютно не може зосередитися на завданні.

Потрібно лише відвезти Ярославу додому. П'яну Ярославу, яка погано тямить і наступного дня нічого не згадає. Дорога до будинку Самойленко, беззаперечно, буде довгою і важкою.