Розділ 2

Артем сидить у шкіряному кріслі, закинувши ноги на скляний столик, і мовчки п'є коньяк. Крізь відчинене вікно у вітальню ломиться бурхливий вітер, зминаючи лляні штори та зносячи зі столу десятки списаних аркушів. Зубань задумливо виводить на папері слова кострубатим почерком, спираючись на спинку крісла. Він сердито мне черговий аркуш і запускає його на підлогу. Товстий бежевий килим, усіяний білими пластівцями папірців. Артем робить черговий ковток міцного алкоголю і кривиться, прислухаючись до скрипу дверей.

На жаль, Артемові не вдалося побути самотнім письменником, який виливає свій біль на папір. У в’язниці він списував стоси паперу, і, здається, відпускало, хоч і не надовго. А вдома у Тимофія Зубань почувався піддослідним кроликом. Тимофій неначе боявся залишати його самого надовго.

— Знову п’єш із самого ранку? — Тимофій швидким кроком заходить у вітальню, кидаючи в кутку спортивну сумку, і рішуче прямує до Артема, намагаючись забрати зі столу пляшку алкоголю. 

Після того, як Зубаня запроторили за грати, боксерський клуб став настільки популярним, що туди заїжджали навіть зірки світового рівня. Артем залишається першим і останнім членом клубу, якого притягнули до кримінальної відповідальності за бійку: для решти його покарання стало чималим уроком.

Тимофій успішно продовжував тренуватися у боксерському клубі, не потрапляючи на гачок і не беручи участі у вуличних розбірках. Артем жив у Дзюби цілий рік, і хлопця гризло болісне почуття провини. Через те, що Зубаню довелося поплатитися за його боксерські навички, а сам Тимофій спокійно ходив на тренування досі, ніби нічого не сталося. Саме тому Дзюба не міг виставити Артема за двері: совість не дозволяла.

Похмуре обличчя Зубаня щодня нагадувало про те, що Тимофій замішаний у тій колотнечі, після якої Артема посадили до в’язниці. Дзюба повинен був щось зробити, щоб врятувати кращого друга. Щоб заткнути рота покидькові, який звинуватив Артема ледве чи не в замаху на життя. Щоб виправдати вчинок Зубаня, який лише намагався захистити свого хлопця.

Насправді свідчення Тимофія нічого б не змінили, бо у справі фігурував заможний бізнесмен, якому було неважко підкупити не тільки прокурора, а й самого суддю. Дзюба з важким серцем повертався після кожного тренування, після кожного бою і з гіркотою дивився на Артема. Той найчастіше сидів біля вікна, закреслюючи оголошення про роботу в старій газеті або списуючи десятки аркушів. Тимофій гадки не мав, що його друг так посилено пише на папері, але зупиняти не збирався. Він знав, що Зубаню від цього стає трохи легше. Але хіба може стати легше людині, на якій суспільство поставило хрест?

Кожен проклятий день протягом року Артем намагався вибратися з прірви, яка затягувала його у свої тенета, як болото, але знову зісковзував униз на півдорозі. Він ніби бився головою об стіну. Наче йшов у нікуди, не знаючи правильної дороги. Начебто збивав ноги в кров, вишукуючи останні залишки сил. Зубань не здавався, але Тимофію було нестерпно дивитися на його відчайдушні спроби знайти вихід.

Артем ігнорує несміливе питання друга і починає збирати зім’яті папірці у сміттєве відро. Він страшенно втомився від жалісливого тону Тимофія, який щодня гострим лезом водить по горлу і б’є в скроню. Артем божеволіє від нав’язливої турботи Дзюби і занадто часто стримує себе, щоб не послати до біса. Тимофій не винен у тому, що Артем загубив своє життя, пускаючи його на самотік. Він надто пізно схаменувся, щоб зібрати колишнє життя з уламків, які залишилися. Уже ніколи не буде так, як раніше.

Батьки ніколи не пробачать йому і не повернуться додому до сина із чортової Швеції.

Його дівчина ніколи не захоче зустрічатися з колишнім злочинцем.

Артем ніколи не матиме нормальної роботи.

Напевно, людська робота просто не потрібна. Навіщо потрібна робота, гроші та інша химерна дурня, якщо він сам нікому не потрібен? Крім Тимофія, звичайно. Друг завжди буде поруч, і Зубань, беззаперечно, вдячний йому за це.

— Коли поїдеш у будинок Данилюків? — цікавиться Тимофій, дістаючи з кишені спортивних штанів свій смартфон.

Він намагається не дивитися в очі Артему і мляво гортає стрічку новин. Морозна напруга, що повисла в повітрі, б’є по голові, ніби молотком, але Дзюба зберігає спокій. Хлопець знав, що Артем рано чи пізно знайде роботу та залишить його квартиру, але абсолютно не був готовий його відпустити.

— Через дві години, — сухо відповідає Артем і повертається до свого крісла. Він роздратовано пирхає, помічаючи пляшку віскі, що зникла зі столу, і переводить на Тимофія холодний погляд. 

Зубань невдоволений, стривожений і розгублений. Втім, Тимофій звик бачити його в такому пригніченому стані. Цілий рік. День за днем. Згаслий погляд і чавунно-глухий голос, у якому тріщать уламки розчавленого серця.

— Ти впевнений, що тобі це потрібно? — зводить брови Тимофій, продовжуючи впиватися очима в екран телефону. Дзюба приклеює байдужу міну, але тривожний голос викриває його сповна.

Артем здавлено зітхає, закочуючи очі. Всоте за останні два дні вони безуспішно повертаються до цієї розмови, але Артем не збирається змінювати своє рішення. Він знає, що Тимофій піклується про нього. Він знає, що Дзюба ближчий за брата. Він знає, що Тимофій боїться втратити його. Але шляху назад немає: так буде краще для них обох.

— Мені потрібна ця робота, — цідить із залізним спокоєм Артем і дивиться спідлоба на Тимофія. — Я не можу вічно сидіти в тебе на шиї.

— Ти називаєш це роботою? — вибухає Тимофій і різко вдаряє кулаками по шкіряній оббивці. Очі стають практично чорні від несамовитої агресії. Артем здивовано хмурить брови, вдивляючись у палаюче обличчя друга. Він справді не розуміє, через що Дзюба так раптово завівся. Схоже, сам Тимофій не до кінця розуміє, що його так сильно злить: чи то небезпека, яка загрожує його найкращому другу на такій «посаді», чи то його раптовий від’їзд. — Друже, ти хоч уявляєш, у що вплутуєшся?