Глава 40. Вони прийдуть сюди.

Каел поїхав ще зранку, і замок одразу ніби втратив рівновагу, хоча зовні нічого не змінилося. Кам’яні коридори залишалися тими ж самими, слуги рухалися звично, вартові стояли на своїх місцях, але мені здавалося, що повітря стало іншим — уважнішим, холоднішим, ніби самі стіни почали слухати.

Я довго не виходила з кабінету.

Документи, які залишив Каел, лежали переді мною розгорнутими, і я вже втретє перечитувала одні й ті самі рядки, не тому що не розуміла, а тому що мозок відмовлявся прийняти просту істину: мене обговорювали як політичний об’єкт.

Шлюб із Верданом. Союз. Стабільність.

Ці слова повторювалися в різних формулюваннях, але сенс був один — мене не питали.

Я повільно провела пальцями по краю аркуша і зупинилася на підписі одного з радників, якого я ще вчора вітала на ранковій аудієнції. Тепер цей підпис виглядав інакше. Не як служіння короні, а як рішення за моєю спиною.

Коли у двері постукали, я відчула дивний спокій, ніби все, що мало статися, вже почалося.

— Увійдіть, — сказала я.

Двері відчинилися повільно.

Лорд Марел зайшов так, як заходять люди, які вже не впевнені, чи належать вони цьому приміщенню. Він був охайно одягнений, як завжди, але щось у його поставі змінилося — плечі були трохи напружені, а погляд постійно ковзав по кімнаті, ніби він шукав небезпеку.

Він зупинився за кілька кроків від столу і вклонився.

— Ви хотіли мене бачити, Ваша Величносте?

Я не відповіла одразу. Я дозволила тиші між нами затягнутися настільки, щоб він почав її відчувати шкірою.

Потім я повільно взяла один із листів і поклала його перед собою, розвернувши так, щоб він міг прочитати хоча б частину тексту і, найголовніше, побачити підпис.

Я помітила це одразу. Затримка дихання. Ледь помітне напруження щелепи. Людина, яка все зрозуміла за одну секунду.

— Цікаво, — сказала я спокійно. Він одразу зробив крок уперед. — Ви завжди говорили мені про вірність короні, лорде Мареле.

— Ваша Величносте, я прошу вас вислухати… це може бути неправильно витлумачено.

Я трохи нахилила голову.

— Неправильно витлумачено? — повторила я тихіше. — Ви справді вважаєте, що це можна витлумачити по-іншому?

Він замовк на півслові, але швидко спробував зібратися.

— Це були політичні обговорення. Рада розглядає різні сценарії для стабільності королівства…

Я повільно підвелася з-за столу. Це змусило його напружитися ще більше.

— Стабільності, — повторила я. — Цікаве слово. Особливо коли ним називають рішення про моє життя.

Я обійшла стіл і зупинилася трохи збоку від нього, не наближаючись надто різко, але достатньо близько, щоб він відчув різницю між “дитячою принцесою” і тим, ким я стала за останні дні.

— Ви обговорювали мій шлюб із Верданом без моєї участі, хоча я ж мала одружитись з Ендрю. — Сказала я рівно. — Ви вирішували, кому я буду політично корисною.

— Це не так, Ваша Величносте… — він спробував говорити швидше, ніби швидкість могла врятувати його.

— Тоді скажіть мені правду, — перебила я. — Для чого ці листи?

Він завмер. І цього разу вже не через раптовий страх, а через те, що відповіді в нього не було. Я зробила ще один крок.

— Ви справді думали, що я ніколи цього не побачу?

Тиша в кімнаті стала густою, майже фізичною. Я чула навіть власне дихання. Лорд Марел ковтнув повітря, ніби воно раптом стало важким.

— Ваша Величносте, рада діяла в інтересах держави. Ми намагалися запобігти нестабільності після коронації…

— Тобто ви вирішили, що найкращий спосіб уникнути нестабільності — це позбавити мене права вибору? — Я коротко видихнула, майже усміхнувшись. — Ви можете йти, лорде Мареле. — Я повернулася до столу, взяла інший лист і повільно провела по ньому пальцями. Він різко підняв голову.

— Ваша Величносте…

— Я сказала — йдіть.

Голос став холоднішим, ніж я очікувала навіть від себе. Він ще секунду стояв нерухомо, ніби не вірив, що це не пастка і не перевірка, а реальне рішення. Потім він швидко вклонився — занадто швидко, майже нервово — і вийшов із кабінету, не озираючись. Двері зачинилися.

І разом із цим звуком у кімнаті ніби щось змінилося остаточно. Я залишилася сама. Просто стояла біля столу, дивлячись на розкидані документи, і вперше не відчувала розгубленості. Вона зникла. Замість неї прийшло інше — холодне, чітке розуміння того, що тепер я бачу їх усіх. І якщо раніше вони думали, що керують ситуацією…

То тепер вони просто ще не знали, що їх уже прочитали, як відкриту книгу. Я повільно сіла назад у крісло і подивилася на двері.

Десь там, у коридорах, ходили інші радники. І кожен із них досі вважав, що я нічого не знаю.

Я довго сиділа в тиші після того, як лорд Марел вийшов, і дивилася на двері так, ніби чекала, що вони зараз знову відчиняться і все повернеться назад — до звичних правил, до ввічливих розмов і до ілюзії, що мене тут хтось справді готував до влади, а не тримав у клітці з оксамитовими стінами.

Але двері залишалися закритими. І саме в цій тиші я вперше чітко зрозуміла, що один розмовою це не закінчиться. Я повільно підвелася і підійшла до столу, де лежали документи Каела. Тепер я дивилася на них інакше. Не як на шок чи зраду, а як на карту. Я вже не просто читала імена — я почала їх запам’ятовувати.

У кожного був свій почерк у зраді. Хтось писав обережно, хтось жадібно, хтось занадто впевнено. І раптом мені стало дивно спокійно від того, що всі вони залишили сліди. У коридорі почулися кроки.

Цього разу я не чекала, поки хтось увійде.

— Покличте до мене лорда Вейна, — сказала я, коли відчинила двері і побачила слугу. Він розгубився лише на секунду.

— Зараз?

— Зараз. —  Він швидко вклонився і пішов. Я повернулася до кабінету і не сіла. Я стояла. Бо сидячи це вже було б занадто “м’яко”.

Лорд Вейн прийшов майже через пів години. Молодший за Марела, нервовіший, із тим поглядом людей, які ще не вирішили, на чиєму вони боці, але дуже бояться зробити неправильний вибір.