Глава 39. Листи…

Свічка догорала повільно, наповнюючи мій кабінет запахом теплого воску та старого пергаменту. За вузькими вікнами замку давно опустилася ніч, і лише холодний вітер інколи бився у темне скло, ніби нагадував: королівство не спить навіть у найпізніші години.

Я сиділа за великим дубовим столом, дивлячись на чистий аркуш перед собою. Моє серце досі билося занадто швидко після розмови з Ендрю.

«Я оберу тебе». Я гірко всміхнулася. 

Дивно. Чомусь тепер ці слова не гріли. Навпаки — дратували. Наче я була нагородою, за яку треба боротися. Наче хтось досі вважав, що може вирішувати, кому я належатиму.

Усе життя мене вчили бути майбутньою королевою. Але ніхто не вчив мене, що робити, коли власна рада за твоєю спиною торгує твоїм майбутнім. Я повільно взяла перо.

— Ну що ж… — тихо прошепотіла сама до себе. — Значить, тепер граємо по-моєму.

Чорнило торкнулося паперу.

“Каеле.”

Навіть написати його ім’я виявилося дивно легко. Я важко вдихнула й продовжила.

Я писала довго. 

“Мені здається дивним, що цього листа я пишу саме тобі.

Усе життя мене вчили бути обережною з людьми, які знають забагато. Мене вчили боятися тих, хто бачить більше, ніж говорить. Та сьогодні вночі я сиджу сама у власному замку й розумію, що найбільше мене лякають не вороги за мурами королівства, а люди за моїм столом.

Я не знала, що тут усе настільки прогнило. Не знала, що моє життя можуть обговорювати, мов угоду між торговцями. Що рада здатна вирішувати моє майбутнє за моєю спиною, ніби мене навіть немає в цих стінах. І найгірше — я не одразу зрозуміла, наскільки це неправильно.

Сьогодні я вперше по-справжньому усвідомила, хто я. Я — королева.

Не майбутня дружина для союзу. Не тиха дівчина, яку можна віддати Вердану в обмін на мир. Не монета для чужих домовленостей. Королева.

І знаєш, що найстрашніше? Я зрозуміла, що можу наказати стратити половину цієї ради, і ніхто не посміє мені перечити. Я можу все. Та чомусь від цього не стало легше, бо влада не рятує від самотності.

Ендрю говорив красиві речі. Можливо, навіть щиро. Але сьогодні я раптом побачила різницю між чоловіком, який обіцяє захистити мене, і чоловіком, який справді знає, як вижити серед цього двору, захистити та приборкати жіноче серце.

Ти знаєш усе.

Людей. Їхні страхи. Їхню жадібність. Їхні змови. А я знаю своє королівство лише по мапах, звітах і рівних рядках у документах. Мене вчили правити, але не вчили виживати серед вовків. І, мабуть, уперше у житті я готова визнати, що сама не впораюся.

Мені потрібне чоловіче плече поруч. Не Ендрю, який умів лише говорити. А ти.

Ти дратуєш мене своєю впевненістю. Тим, як дивишся на мене, ніби бачиш наскрізь. Тим, що завжди знаєш більше, ніж кажеш. Та поруч із тобою я вперше за довгий час не почуваюся слабкою. І це лякає мене не менше, ніж уся ця рада.

Можливо, завтра я пошкодую, що написала тобі це. Але сьогодні вночі я більше не хочу залишатися сама серед людей, які бачать у мені лише корону.

Бо зараз мені потрібен не лицар.

Ліана.”

Поставивши крапку, я відклала перо й видихнула. Наче разом із цим листом скинула із себе частину тягаря. Я підвелася й підійшла до дверей.

— Варту, — тихо наказала я. За кілька секунд до кабінету зайшов охоронець у темно-зеленому плащі з гербом корони на грудях. Він одразу опустився на одне коліно.

— Ваша Величносте.

Я простягнула йому листа.

— Передай це Каелу Волерну. Особисто в руки. І ніхто не повинен знати про цього листа.

— Як накажете.

Він забрав конверт і беззвучно зник за дверима.

Я повернулася до столу. Документи. Листи. Печатки. Скарги із західних земель. Податки. Звіти про запаси зерна перед зимою. Королівство не переставало жити лише тому, що моє життя руйнувалося.

Я навіть не помітила, як за вікнами почало світати. Сіре ранкове світло повільно ковзнуло по кам’яній підлозі кабінету, коли двері раптом різко відчинилися.

Моя служниця буквально влетіла всередину.

— Ваша Величносте! — Я здивовано підняла голову. Її обличчя було блідим і наляканим.

— Що сталося?

Вона важко дихала, притискаючи руки до грудей.

— Я… я зайшла до ваших покоїв і не знайшла вас там. Я подумала… — вона збентежено опустила очі. — Я шукала вас по всьому крилу.

Я не стримала легкої усмішки.

— Я просто працювала. — Вона глянула на стоси паперів і тихо видихнула, ніби лише зараз дозволила собі заспокоїтися.

— Чи бажаєте щось, Ваша Величносте?

Я потерла втомлені очі.

— Через годину нехай подадуть сніданок.

— Як накажете. — Вона кивнула і тихо зачинила двері за собою.

За сніданком я майже не відчувала смаку їжі.

У голові крутилися лише слова Каела. Рада. Вердан. Переворот.

Я саме відклала чашу з вином, коли до мене підійшов один із чоловіків, що працювали при замку. У руках він тримав товсту темну папку.

— Ваша Величносте, це передали вам від Волерна.

Моє серце пропустило удар. Відповідь. Так швидко?

Я забрала папку й помітила поверх неї складений лист.

Розгорнувши його, я одразу впізнала рівний темний почерк. Я мимоволі всміхнулася вже від першого слова.

“Принцесо.

Мушу визнати, ваш лист здивував мене значно більше, ніж будь-які новини, які я отримував останніми місяцями. І ні, не тому, що ви нарешті почали бачити правду. Рано чи пізно це мало статися. У цьому замку занадто багато гнилих людей, аби королева могла вічно залишатися сліпою до їхніх ігор. Мене здивувало інше.