Глава 38. Ціна корони

Мечі зіштовхнулися з різким металевим дзвоном, що луною прокотився тренувальним двором. Удар віддався в моїх руках болючою вібрацією, і я ледь встигла відбити наступний випад Каела. Вітер рвав поли темного плаща за його спиною, а над баштами замку вже збиралися важкі сутінкові хмари.

— Ти відволікаєшся, — тихо мовив він, опускаючи лезо лише на мить.

Я важко вдихнула, намагаючись вирівняти дихання.

— Бо ти говориш загадками.

Мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотіла.

— Яка ще жертва?

Каел повільно опустив меч. Його погляд став холодним і темним, як зимове море.

— Через три тижні відбудеться рада королівств. Ти це знаєш.

Я кивнула.

З’їдуться володарі північних земель, посли із заходу, старі союзники й ще старіші вороги, які ховатимуть кинджали під оксамитом своїх шат. І найгірше — прибуде делегація з Вердану. Наші «тимчасові союзники».

Саме так батько називав людей, яким не довіряв.

— Тебе видадуть, — сказав Каел спокійно.

Повітря раптом стало важким.

— Що?

— Політичний шлюб. Не з Ендрю. Із сином верданського правителя.

Я завмерла.

На кілька секунд світ ніби стих. Я чула лише тріск смолоскипів на кам’яних стінах і власне серце, що калатало надто голосно.

— Це неможливо, — видихнула я. — Ендрю…

— Ендрю — не король, — перебив Каел. — І навіть не має останнього слова в раді.

Він зробив крок ближче.

— Тебе використають, щоб скріпити союз. Якщо Вердан отримає тебе — вони отримають право заявити про себе у разі перевороту.

— Перевороту?..

Мій голос майже зник.

Каел дивився прямо на мене.

— Ти справді віриш, що все це — випадковість? Посилена варта біля твоїх покоїв. Раптова турбота радників. М’якість Ендрю.

Його слова різали гостріше за клинок.

— Ти брешеш, — прошепотіла я.

— Перевір сама, — спокійно відповів він. — Сьогодні вночі у східному крилі відбудеться таємна рада. Тебе там не буде. Але твоє ім’я — буде.

Мої пальці міцніше стиснули руків’я меча.

— Звідки ти знаєш?

На його вустах з’явилася ледь помітна, майже сумна усмішка.

— Бо я ще не втратив усіх своїх людей у цьому замку, принцесо.

Я різко підняла голову.

— Я не принцеса. І давно нею не була.

Каел затримав на мені погляд довше, ніж слід було.

— Для мене ти не перестанеш нею бути, моя принцесо.

Від цих слів стало небезпечно тихо.

До своїх покоїв я повернулася пізніше, ніж мала б.

Коридори замку вже спорожніли, лише смолоскипи кидали тремтливе світло на старе каміння. Біля дверей стояла варта, але мене пропустили без слова. Ендрю чекав усередині. Він стояв біля високого вузького вікна, спиною до мене. Срібне світло місяця лягало на його темний камзол.

— Ти пішла з ним, — сказав він рівно. Не питання. Факт.

— Так. — Тиша між нами натягнулася, мов тятива.

— Що він тобі сказав?

— Що я — політична угода. — Я мовчки зняла рукавички, повільно проводячи пальцями по шкірі, виграючи собі кілька секунд. Його плечі ледь помітно напружилися.

— Не слухай Каела. —  Я гірко всміхнулася.

— Чому? Бо він говорить правду?

Ендрю нарешті повернувся до мене. У його очах більше не було лише ревнощів. Там з’явилося щось важче — тривога.

— Ліано, рада розглядає різні способи зміцнення союзу між королівствами.

— І серед них — мій шлюб? Тоді, коли моє королівство не потребується в додаткових союзах? —  Я зробила крок до нього. — Скажи мені правду. Чи є план видати мене за верданського спадкоємця?

Він мовчав надто довго. Я дивилася на нього — і раптом зрозуміла.

Він знав. Увесь цей час знав. Кожне його «довірся мені», кожен погляд, кожна обіцянка тепер звучали інакше.

— Це лише один із варіантів, — нарешті сказав він тихо. Щось всередині мене обвалилося.

— Ти знав, — прошепотіла я.

— Я намагався цьому завадити.

— Серйозно? — мій сміх прозвучав тихо й небезпечно. — Тобто мій наречений вирішив, що краще мовчати, поки мене продають, як породисту кобилу на ярмарку?

— Я не хотів, щоб ти панікувала.

— Ні. Ти просто хотів, щоб я залишалася слухняною.

Він зробив крок до мене.

— Ліано…

— Не смій.

Я відступила сама.

— Ти не король, Ендрю. І не маєш права вирішувати мою долю.

Його щелепи напружилися.

— Поки що не король, — тихо відповів він. 

— Що це означає? — Я завмерла. Він подивився мені просто в очі.

— Якщо рада спробує використати тебе як монету — я зламаю цю раду.

Вітер за вікном ударив у шибки. Повітря в кімнаті стало небезпечним.

— Ти говориш про заколот? — тихо спитала я.

— Я говорю про вибір, — відповів Ендрю. — І я оберу тебе.

Моє серце стислося.

Каел каже, що мене готують до жертви. Ендрю каже, що ладен спалити королівство заради мене. І обидва дивляться так, ніби війна вже почалася. А її причиною стала я.

— Сьогодні вночі рада, так? — тихо спитала я, його очі звузилися.

— Хто тобі сказав?

Я не відповіла.

— Ліано… не втручайся.

Я повільно похитала головою.

— Ні. Цього разу ніхто не вирішуватиме за мене.

Я рушила до дверей.

— Ліано.

Я озирнулася востаннє.

— Забирайся з мого замку, Ендрю. Просто зараз.

Мої слова вдарили сильніше за лезо. Він дивився на мене довго, наче хотів щось сказати, але мовчки пішов. Двері зачинилися важко й глухо.

Я залишилася сама посеред тиші старого замку. Треба було зрозуміти це значно раніше. Для них я була не людиною. Союзом. Гарантією миру. Ключем до трону. Фігурою у чужій грі.

Я повільно підійшла до вікна й поглянула на темні вежі, над якими здіймався холодний нічний вітер.

Ну що ж. Тепер нехай бояться вони. Бо якщо вони вирішили зробити мене центром цієї війни — я сама вирішу, хто в ній переможе.