XXXVII. Таємний знак

Я відчинила двері своєї кімнати і одразу відчула дивну тишу. Здавалося, навіть повітря навколо напружене. Моє око впало на кинджал, що лежав на столі. Дивно, не кожен день ти побачиш не свою зброю на столі. Метал холодно блищав у світлі свічок, і я відчула легкий тремтіння пальців, коли торкнулася його руків’я.

Поруч лежав лист без печатки, який пахнув димом і воском. Я підняла його, і мій погляд відразу впав на маленький символ у кутку — знайомий знак, який залишав мені тільки Каел. Серце прискорилося, а груди спекло від одночасного страху і хвилювання.

«Він тут…», — промайнуло в моїй голові. Тривога тремтіла в мені, але я мусила залишатися спокійною. Я швидко сховала лист у рукав, намагаючись не видати свого хвилювання. Не хочу, щоб Ендрю лишній раз згадував Каела.

Раптом я почула тихий крок за дверима. Моє серце пропустило удар. Ендрю. Його погляд був гострим, як лезо, і на мить мені здалося, що він бачить усе: лист, знак, мої думки, що крутилися навколо Каела.

— Ти виглядаєш… зосереджено, — його голос тихий, але в ньому була підозра.
Я злегка всміхнулася, намагаючись приховати тривогу.
— Просто розмірковую… про важливі речі, — відповіла я, відчуваючи, як пальці непомітно стискають рукав.

Він крокнув ближче. Його рука торкнулася мого плеча, і тепло його дотику розлилося всередині, викликаючи несподіваний трепет. Я хотіла відійти, але не змогла. Його близькість, погляд, легкий дотик — усе це розхитувало мою внутрішню рівновагу.

— Ліана… — його голос став тихішим, майже інтимним. — Ти повинна знати… Я завжди пильную тебе.

Моє серце стиснулося. Це було не просто охорона, не просто обов’язок. Його слова торкалися чогось у мені, чого я сама ще не розуміла. Одночасно мій погляд повернувся до кинджала. Таємний знак Каела нагадував про нього, про таємниці, про небезпеку, яку ще ніхто не відчув повністю.

«І він тут… він спостерігає. І якщо Ендрю знає… що він знає, то що буде далі?» — думала я, намагаючись не показати страху.

Ендрю нахилився трохи ближче, і його погляд впав на мої руки.
— Ти щось приховуєш від мене, — промовив він тихо, але відчутно суворо.
Я зробила вигляд, що не чую, відводячи очі.
— Можливо, — прошепотіла я, і навіть сама здригнулася від того, як звучав мій голос.

Він нахилився ще ближче, і тепер я могла відчути запах його парфуму, що змішувався з теплим повітрям кімнати. Серце билося шалено.
— Ліана… я не хочу, щоб ти гралася зі мною, це погано закінчиться— його рука злегка торкнулася моєї щоки, і я відчула, як щось всередині мене затремтіло. — Ти важлива для мене.

Я відхилилася, але не повністю. Мій погляд впав на лист, який я сховала в рукав. Кожен символ, кожен крок Каела, що тепер мовчав у тіні, змушував мене сумніватися. «А якщо він повернеться? А якщо все, що я відчуваю, помилка? Та взагалі де він в нас мало бути тренування сьогодні,»

— Ендрю… — я почала тихо, намагаючись збалансувати слова і серце, яке калатало у грудях. — Я… я не знаю, що думати.

Він накрив мою руку своєю, і я відчула, як тепло його долоні розтікається по всьому тілу.
— Тоді не думай зараз, — промовив він, дивлячись прямо в мої очі. — Просто довірся мені.

Я відчула слабкість у колінах. Ця довіра, цей дотик… все перемішалося з моїм страхом через знак Каела. Серце билося шалено, але думки розривалися навпіл: хто він для мене? Охоронець? Чоловік? Загроза чи порятунок?

Я стояла між двома світами: між таємницею Каела, яка гриміла у моїх думках, який повільно ставав кимось більше, ніж просто охоронцем. Кожен погляд, кожен дотик — маленький виклик.