Глава XXXVI. Гарні наміри

Я прокинулась не одразу.

Спершу усвідомлення прийшло десь між сном і реальністю — тиша. Не та нічна, тривожна, а спокійна, ранкова. Потім — світло. Воно лягало на кам’яну підлогу м’якими смугами, ковзало по важких шторах і зупинялося десь на краю ліжка.

І тільки після цього я згадала.

Я — королева.

Думка була такою гучною, що я різко розплющила очі.

Кімната була не моєю. Точніше — вже моєю, але ще чужою. Висока стеля, різьблені балки, запах воску і старого дерева. І ще — чорнила.

Я повернула голову.

Ендрю сидів за письмовим столом біля вікна. На ньому була світла сорочка без камзола, рукава закочені, волосся трохи розкуйовджене. Він писав. Повільно, зосереджено, ніби весь світ звузився до рядків на пергаменті.

Я завмерла, дивлячись на його профіль.

Ми… справді тепер жили в одній кімнаті.

Серце стиснулося. Не від страху — радше від напруження. Я обережно сіла, ковдра ковзнула з плечей.

Він почув.

— Ти прокинулась, — сказав спокійно, навіть не обертаючись.

Я кивнула, а потім зрозуміла, що він цього не бачить.
— Так.

Він відклав перо й нарешті подивився на мене. І в його погляді не було ні холодної оцінки, ні зверхності. Просто… звичайний погляд.. Я сіла на ліжку, зібравшись із думками. Серце билося швидко — я знала, що хочу спитати, але боялася відповіді.

— Погано спала? — спитав він.

— Ні. — Я зам’ялася. — Просто… дивно.

— Це нормально, — відповів він. — Після такого дня.

Я не знала, що сказати. Тиша повисла між нами, але не різала, не тиснула.

Я зібрала всю сміливість.
— Ендрю… — почала я і стисла край простирадла. — Чи… чи можу я сьогодні тренуватись?

Він підняв брови.
— Тренуватись?

— Так... — Я поспішно додала: — Мені це потрібно. Для голови.

Я чекала відмови. Наказу. Холодного «не зараз».

Але він просто кивнув.
— Звісно. Я скажу, щоб підготували майданчик.

Я моргнула.
— …Справді?

— Ліано, — він підвівся, — ти не в’язень. І не прикраса трону. Я не маю наміру замикати тебе в золотій клітці.

У грудях щось дивно защеміло. Я дивилася на нього, не вірячи почутому

— Дякую, — тихо сказала я.

— Я не дозволяю. Я поважаю. Кожен твій вибір чи  дію. — він усміхнувся. Ледь-ледь. Але після неї в наших покоях стало дуже тепло.
— Переодягайся. Сніданок за півгодини.

***

Коли ми вийшли з покоїв, коридори вже ожили. Слуги схиляли голови, лицарі били кулаком у груди. Я намагалась тримати спину рівно, але кожен крок був ніби по тонкому льоду.

І раптом — його рука. Ендрю запропонував лікоть, і я… взяла.

Це було імпульсивно. Несподівано навіть для мене. Він глянув на мене здивовано, але нічого не сказав.

— Ти сьогодні дуже напружена, — сказав він тихо. — Це через Каела?

Я здригнулася, але обличчя залишила спокійним.

— Він був важливою частиною мого життя, — обережно відповіла я.

— Був, — повторив Ендрю. — Такий чоловік, як він, не створений для трону. Воїн. Тінь. Не король.

Я знала, що він робить. Я відчувала це.

— Можливо, але ж він тепер мій власний охоронець та тренер. — сказала я, дивлячись прямо перед собою.

— Я знаю. Та більше ніж охоронець чи тренер у вас бути не може. 

— То зрозуміло. — сама собі брешу, який жах.

— Як думаєш, — почав він, ніби між іншим, — він вже знає?

Я напружилась.
— Про коронацію?

— Про все, — уточнив він. — Про нас.

Я знизала плечима.
— Каел завжди знає більше, ніж здається.

Ендрю усміхнувся.
— Розумний хлопець. Але імпульсивний.— я мовчала. — Він не підходить для гри на великій дошці, — продовжив Ендрю. — Занадто чесний.
— Можливо.

Я слухала. Кивала. Погоджувалась.

А десь глибоко всередині знала — це неправда.

Я знала, що Ендрю робить. Навмисно. Спокійно. Методично. Він переналаштовував мене. Відводив думки. Малював іншу картину.

І я дозволяла.

Але десь глибоко-глибоко знала — це просто те, що він сам хоче почути. Не буду йому казку змінювати, хай тішиться.