Глава XXXV. Невже, не все так погано?

Вечір того дня був дивним.
Наче палац видихнув — урочистості скінчилися, зали спорожніли, музика замовкла, а корона… корона досі тиснула мені на думки, навіть коли її вже зняли з голови.

Мене провели до наших покоїв — наших.
Це слово я ще не навчилася вимовляти подумки без внутрішнього здригання.

Кімната була великою, світлою, з високими вікнами й важкими шторами кольору темного вина. Камін тихо потріскував, відкидаючи теплі відблиски на кам’яні стіни. Посеред — широке ліжко з балдахіном. Одне.

Я зупинилася на порозі.

— Ваша Величносте, — тихо мовив він позаду.

Я обернулася.
Мій… типу наречений. Людина, з якою від сьогодні мене офіційно пов’язували не почуття, а корона, рада і королівства.

— Не зараз, — сказала я спокійно. — Сьогодні я просто Ліана.

Він кивнув. Здається, з полегшенням. Ми залишилися вдвох. Без придворних, без радників, без чужих очей. І тиша між нами стала майже гучною.

— Це… — він озирнувся на ліжко й зупинився, — трохи незручно.

Я ледь усміхнулася.

— Ти думаєш, мені зручно?

Він усміхнувся у відповідь — вперше за день по-справжньому.

— Справедливо.

Я підійшла до вікна, відсунула фіранку. У дворі ще горіли смолоскипи, але місто вже заспокоювалося. Моє королівство. Моя відповідальність. Мій вибір — чи його відсутність.

— Сьогодні, — почала я, не обертаючись, — нас коронували не поодинці. Я це розумію. Королева не може бути одна.

— Я не претендую на більше, ніж мені дозволено, — тихо відповів він. — Принаймні… не без твоєї згоди. Ці слова змусили мене повернутися.

— А якщо я скажу, що не готова?

Він дивився уважно, серйозно, без тиску.

— Тоді я чекатиму. Скільки буде потрібно. Я буду королем своєї держави. Ти своєї, я своєї. 

— Так взагалі можна?

— Звісно. Бути в шлюбі та мати різні королівства ніхто не забороняв. В разі нашої сварки, можемо влаштувати війну, для початку.

— Ти не вистоїш. — повернулась до нього обличчям, він почав повільно до мене підходити. Між нами відчувалась близькість та тепло.

— Впевнена, королева?

Ми мовчали та дивились на нічне королівство. Камін клацнув, полум’я здригнулося.

— Нам принесли вечерю, — нарешті сказав він і жестом показав на стіл.

Срібні тарелі, теплий хліб, вино. Звичайна вечеря. Але цього разу — не церемоніальна. Справжня. Ми сіли навпроти. Я спіймала себе на тому, що вперше за день справді відчуваю голод.

— Ти добре трималася сьогодні, — сказав він між ковтками вина. — Не кожен витримав би такий день.

— Я боялася, що в мене затремтять руки, — зізналася я. — Але вони тремтіли тільки всередині.

Він тихо засміявся.

— Якщо чесно… я теж боявся.

— Ти? — я підняла брову.

— Бути поруч із королевою — відповідальність не менша, ніж носити корону.

Це було… несподівано приємно. 

Коли вечеря закінчилася, напруга знову повернулася. Ліжко мовчки нагадувало про себе.

— Я можу спати на канапі, — швидко сказав він.

— Ні, — відповіла я після короткої паузи. — Ми не маємо виглядати, ніби тікаємо одне від одного.

Я зняла важку сукню, залишившись у простій нічній. Він відвернувся — жест, який я помітила і оцінила.

Ми лягли по різні боки. Між нами залишився простір. Поки що.

— Ліано, — тихо сказав він у темряві. — Я не знаю, чим це все закінчиться. Але… я не хочу бути для тебе лише обов’язком.

Я заплющила очі.

— Тоді не будь ним, — прошепотіла я. — Будь кимось іншим. Якщо зможеш.

За вікном дзенькнув дзвін — пізня година.
Моя перша ніч як королеви.  І, можливо, перша ніч на шляху до весілля, яке ще не мало дати, але вже дихало десь поруч.