Глава XXXIV. Корона

Сьогодні я стану королевою.

Ця думка була надто великою, щоб одразу її прийняти. Вона не лякала — швидше тиснула, як важка корона, яку ще навіть не поклали на мою голову.

Мене готували мовчки. Волосся заплітали повільно, обережно, прикрашаючи тонкими золотими нитками. Сукня була важкою — з товстої тканини, вишита гербом нашого дому. Кожен стібок нагадував: це не просто одяг, це символ. Обов’язок. Влада.

Коли на мене накинули мантію, я вперше відчула її справжню вагу. Вона тягнула плечі донизу — ніби сама коронація почалась ще до храму.

— Ваша Величносте… — несміливо озвалась одна зі служниць і тут же замовкла, ніби злякалась власних слів.

Я ледь усміхнулась.
Ще ні. Але вже майже.

Шлях до великої зали здавався нескінченним. Кам’яні стіни, високі арки, вітражі, крізь які пробивалось холодне світло ранку. Дзвони вдарили рівно тоді, коли я зупинилась перед дверима.

Двері відчинились. І тоді я побачила його.

Каел стояв серед почесної варти першим — у повному обладунку. Великому, важкому, майже надлюдському. Метал холодно виблискував, кожен золотий декор був відполірований до дзеркального блиску як і самі обладунки. Його постава — бездоганна, нерухома, мов статуя.

Але я дивилась не на обладунки. Я дивилась йому в очі.І прочитала в них усе. Він не хотів цього. Не цього дня. Не так.

У його погляді не було сумнівів у моїй силі — лише біль від того, що між нами тепер стоїть цілий трон, ціле королівство, цілий світ. Я відчуваю, як серце боляче стиснулося, але не дозволила жодній емоції з’явитись на обличчі.Але він буде поруч завжди.

Королева не має права на слабкість.

Голос герольда наповнив залу, мов грім.

Я зробила перший крок.

Усі підвелись. Двір, знать, посли з інших королівств — сотні поглядів були спрямовані на мене. Камінь під ногами був холодний, але я йшла рівно, не зупиняючись, не озираючись.

Церемонія була довгою. Давні слова, клятви, молитви, освячення корони. Архієпископ тримав її обома руками, ніби боявся впустити не метал — долю.

— Чи приймаєш ти тягар влади?
— Чи клянешся захищати свій народ?
— Чи ставиш королівство вище власного серця?

Кожне питання різало глибше за попереднє.

— Так, — відповідала я. — Клянуся.

Коли корона торкнулась моєї голови, зал вибухнув вигуками. Дзвони, фанфари, скандування мого імені. Я відчула її вагу — справжню, остаточну.

Я більше не просто Ліана. Я — королева.

І все ж… у тому шумі я знову знайшла його погляд. Каел не посміхався. Він стояв так само нерухомо, але в його очах була присяга — не вимовлена вголос, та сильніша за будь-які слова.

Це був не кінець. Лише початок.

Коли церемонія добігла кінця, радники вже шепотілись між собою. Я знала, про що. Про союз. Про шлюб. Про наступний крок, який зробить королівство ще сильнішим.

Я підвелась з трону і відчула, як корона знову нагадала про себе.

Скоро буде весілля.

Не сьогодні. Але зовсім скоро.

І я не знала, чи стане воно порятунком…
Чи новою війною — вже не за трон, а за серце.